— Ви вірите в містичне, фантастичне, у неймовірне або невірогідне? Чи вірите ви, що речі, які інші вважають фантазіями й вигадками, існують насправді? Чи вірите ви в казки?
Мені здалося, наче шлунок сповз у п’яти, адже я завжди по суті була дитиною, яка вірить у казки, і не знала, як із цим жити, позаяк більше не була дитиною, а була двадцятирічною дівчиною, яка сидить у коктейль-барі, якій завжди здавалося, що вона ще не досить доросла для таких напоїв, тому я відповіла:
— Не знаю.
— Вірите, — запевнила леді, знову сьорбнувши мартіні. — Просто не знаєте, як у цьому зізнатися.
Я, мабуть, скривилась, але не пам’ятаю, чи це справді було так. Запитала, чого вона хоче від мене.
— Я хочу, щоб ви пішли звідси зі мною й більше ніколи сюди не поверталися. Ви залишите в минулому своє ім’я і своє життя. Допомагатимете мені захищати місце, в існування якого більшість людей не вірить. У вас буде мета. А одного дня я візьму вас із собою до того місця.
— Перепрошую, я не з тих крихіток, які чекають «одного дня».
— Хіба це не правда? Адже ховаєтесь у своїх академічних храмах, уникаючи контакту зі справжнім світом.
Я подумала, що це був неабиякий удар нижче пояса, та, навіть якщо він був аж надто влучний, ця жінка вже так збісила мене, що я вдалася до грубощів:
— Пройдо, якщо в тебе є казкове місце, де можна жити, чому ти сидиш на задвірках бару й теревениш зі мною?
Вона якось дивно глипнула на мене, не знаю, через те що я назвала її «пройдою» чи з якоїсь іншої причини, але замовкла й розмірковувала над цими словами довше, ніж над усім іншим, що я казала, а потім просто витягнула з кишені візитку й посунула її до мене поверхнею столу.
На картці було написано «Клуб колекціонерів». А ще був телефонний номер. І маленький меч унизу.
Зізнаюся чесно: мене це заінтригувало. Ну, тобто, як часто якісь літні леді пропонують тобі казкову правоохоронну роботу, наче вони самі працюють у дивокрайній поліції? Але в повітрі ширяло щось незрозуміле, моє ім’я мені подобалося, а те, що вона уникала запитань про З., налаштувало мене геть на інший лад.
— А Закарі пристав на вашу пропозицію роботи чи це він спалив вашу клубну будівлю? — поцікавилась я, прикинувши, що інших варіантів не існує.
Якщо зважати на вираз її обличчя, то правильною відповіддю була друга. Фальшива посмішка зникла.
— Я можу розповісти вам чимало з того, що вас цікавить, але спершу ви мусите пристати на всі мої умови. Тут вам нема чого шукати. Хіба ви не допитлива?
Я була допитлива. Супер-пупер допитлива. Я була наддопитлива. Я вже збиралася відповісти, що подумаю про це, якщо вона дозволить мені поговорити із З. або якщо надасть докази того, що він живий, але відчувала, що ця леді не з тих, хто торгується. Якщо не піду за нею зараз, то більше ніколи її не побачу.
— Я сумніваюся у ваших словах, — сказала я. На мить вона здалася по-справжньому засмученою, а потім опанувала себе.
— Чи можу я запропонувати щось, що змінить вашу думку? — поцікавилася вона.
— Що сталося з вашим оком? — запитала я, хай навіть знала, що жодні її слова нічого не змінять.
Усмішка, що з’явилася у відповідь на це запитання, була щира.
— Колись давним-давно я пожертвувала око, діставши натомість можливість бачити, — пояснила вона. — Переконана, вам відомо, що магія потребує жертв. Я роками бачила всю історію. Тепер це не працює, принаймні тут, адже я обрала свій шлях і залишилася з туманною версією сьогодення. Іноді я сумую за чіткістю, але знову-таки йдеться про жертви.
Я мало не повірила їй. Пильно дивилася на цю жінку, і те затуманене блакитне око витріщалося у відповідь, всотуючи світло якоїсь із вінтажних лампочок; замість катаракти там було штормове, вкрите вихорами небо, таке чітке, як усе інше. На мить його протнула блискавка.
Я перехилила залишки «Сайдкара», схопила книжку, торбу й пальто своїми гидкими липкими руками, підвелася та, звівши книжку до чола, відсалютувала незнайомці.
Візитну картку я залишила на столі й накивала звідти п’ятами.
— Ви розчарували мене, міс Гоукінс, — сказала вона мені в спину. Я не обернулася й не почула, що жінка додала, але й так чудово це знала: — Ми не спускатимемо з вас ока.
Син віщунки помер.
Його світ неймовірно тихий і темний, порожній і безформний. Десь у безформній темряві лунає голос.
«Привіт, містере Роулінз».
Голус лунає десь дуже-дуже далеко.
«Привіт-привіт-привіт».
Закарі нічого не відчуває, навіть землі під ногами. Навіть своїх ніг. Якщо вже про це йдеться. Навколо лише порожнеча, дуже віддалений голос і більше нічого.
А потім усе змінюється.
Щось схоже буває, коли прокидаєшся й не пам’ятаєш, як заснув. Але зараз усе відбувається не поступово — свідомість повертається несподівано й шокує, заскочивши зненацька все його єство.