Закарі повернувся до свого тіла. Чи якоїсь версії свого тіла. Лежить на землі в піжамних штанях, без черевиків і в пальті, яке досі вважає Саймоновим, хай навіть і саме пальто, і його потерта версія достоту знають, що належать тому, хто їх одягає.
На грудях у Закарі з’явився свіжий рубець у формі ключа, але нема ні рани, ні крові.
А ще в нього немає серцебиття.
Однак найбільше в тому, що він помер, його переконує чіткість зору, попри те що окуляри кудись зникли.
Ідеї Закарі щодо варіантів розвитку подій після смерті завжди коливалися від цілковитого забуття до реінкарнації чи навіть безкінечних самозароджених усесвітів, але, зрештою, він повертався до думки, що марно намагатися вгадати, і припускав, що однаково все дізнається, коли помре.
Тепер він помер і лежить на березі, дуже схожому на той, на якому помер, але іншому, утім хлопець надто розлючений, щоб просто зараз помічати різницю.
Закарі намагається пригадати, що відбулося, і спогади до болю чіткі. Доріан повернувся. Стояв простісінько перед ним. Він щойно знайшов те, що шукав, але потім історія звернула на манівці, пішла хибним шляхом.
Закарі подумав, що нарешті (нарешті!) отримає цей поцілунок, ба більше, і він далі прокручує в голові останні миті, бажаючи знати тоді, що вони останні; а навіть якби знав це, то однаково невідомо, чи встиг би щось удіяти, якби мав хоч дрібку часу на реакцію.
Це, поза сумнівами, був Доріан там, на березі Беззоряного моря. Можливо, Доріан подумав, що це не він. Закарі теж раніше не вважав чоловіка справжнім серед отих снігів. Тоді хлопець підняв той самий меч, але цього разу мечем змахнув Доріан, який достоту знав, як ним користуватися.
Здавалося, наче всі шматочки стали нарешті на свої місця, щоб привести їх до цієї миті, а половину з них він узагалі виклав власноруч. Закарі гнівається на себе за безліч нездійснених справ, за час, який змарнував в очікуванні, коли розпочнеться життя, а тепер воно скінчилося, тож у нього з’явилася інша думка, несподівано чітка: він ображений.
Закарі зводиться на ноги й кричить на Долю, але Доля не відповідає.
Доля тут не живе. Тут узагалі ніхто й ніщо не живе.
«Ти тут, тому що мені потрібно від тебе те, чого я не можу виконати сама», — ці слова сказала йому Мірабель після аварії ліфта й перед усіма подальшими подіями.
Їй потрібно було, щоб він помер. Вона знала. Вона від самого початку знала, що це станеться.
Закарі ще раз намагається викричатися, але йому бракує мужності. Натомість хлопець зітхає.
Так нечесно. Він щойно почав і мав перебувати в середині цієї історії, а не в кінці чи якомусь посмертному епілозі.
Він ще навіть нічого не зробив. Нічого не досягнув. Хіба не так? Він не знає. Знайшов загубленого в часі чоловіка або сам став ним. Дістався Беззоряного моря. Знайшов те, що шукав, і знову втратив, при цьому навіть оком не змигнув.
Хлопець намагається вирішити, чи змінився він, відколи почав свій шлях, хіба він не почувається інакше, ніж раніше, однак не знає, як відрізнити те, що почувається іншим, від його внутрішніх змін — босоногого хлопця, що стоїть на березі без серцебиття.
Берег.
Закарі розглядає море. Це не той берег, на якому він стояв кількома хвилинами (це були хвилини?) раніше. Він нагадує той берег, навіть стрімчаки позаду схожі, але має певні відмінності.
На цьому березі є човен.
Маленький гребний човник, з акуратно складеними на сидінні веслами, наполовину занурений у воду, стоїть на березі.
Чекає на нього.
Море навколо нього синє. Яскравого неприродного відтінку. Закарі занурює палець у синяву — вона тріпоче. Це конфеті. Паперове конфеті різних відтінків синього, зеленого й фіолетового з білими вкрапленнями на краях, що створюють враження баранців. Десь далеко від берега конфеті змішується із серпантином, довгі паперові кучерики прикидаються хвилями.
Закарі дивиться на будівлю, що вимальовується на стрімчаку позаду нього — це, безумовно, замок, однак збудований він з кольорового картону. Навіть звідси видно, що будівля має лише фасад — двом стінам з вікнами бракує структури й об’єму. Це лише ідея замку, намальована й зведена, щоб обдурити око з відстані, що значно більша за цю.
За замком можна побачити зірки: велетенські зорі, складені з паперу, звисають на мотузках, що зникають у темряві. Розкидані зірки застигли в повітрі, а на різній висоті висять планети з кільцями й без них.
Цілий усесвіт.
Закарі обертається й дивиться на паперову воду. На протилежному березі розкинулося місто. Воно осяяне миготливими вогниками. Буря емоцій, що накривала його з головою, ущухає, витіснена несподіваним спокоєм. Закарі опускає погляд на човен. Підіймає весло. У руці воно здається легеньким, але міцним. Хлопець штовхає човен у паперову воду, і той тримається на плаву, укриваючи конфеті брижами та вихорами.