— Ти починаєш жити в грі, — зауважує Закарі, коли вони повертаються до розмови й до теми, яку з Кет уже обговорював. — Значно довше, ніж у книжці, фільмі чи п’єсі. Знаєш, як співвідносяться справжній час і час в історії? З оповідок викидають усе нудне й стисло переказують усе важливе. У довгих РПГ є щось правдоподібніше — час відводиться на мандри пустелею, розмову або зависання в барі. Можливо, це не надто схоже на справжнє життя, але, по суті, більше схоже на нього, ніж кіно, телешоу чи роман. — Від цієї думки після останніх подій та алкоголю Закарі стає трохи млосно, і він, перепросивши, іде до вбиральні.
Однак там шпалери з вікторіанськими принтами, нескінченно відбиваючись у дзеркалах, не надто допомагають побороти запаморочення. Хлопець знімає окуляри, кладе їх біля умивальника та бризкає в обличчя холодною водою.
Потім утуплюється у своє нечітке туманне віддзеркалення.
Олдскульний джаз, що грає в залі із затишною гучністю, у цьому крихітному приміщенні гучнішає, і Закарі почувається некомфортно, наче провалюється в часі.
Розмитий юнак у дзеркалі вдивляється в нього у відповідь з тим самим збентеженим виглядом, як і його, Закарі, почуття всередині.
Хлопець витирає обличчя паперовим рушничком і докладає всіх зусиль, щоб опанувати себе. Коли надягає окуляри, усі деталі довкола стають чіткими — латунна куляста ручка дверей, освітлені пляшки, що вишикувались рядком у барі, — і хлопець повертається за столик.
— Тут якийсь чувак мало не зжер тебе поглядом, — каже Кет, коли хлопець сідає. — Он… Ой, стривай, він уже пішов. — Вона роззирається баром і супиться. — Він був там ще хвилину тому, сидів сам у кутку.
— Це так втішно, що ти вигадуєш для мене уявних коханців, — озивається Закарі, відпиваючи ковток свого другого «Сайдкара», який принесли, поки його не було.
— Він там сидів! — протестує Кет. — Я його не вигадую, еге ж, Лексі?
— Там у кутку сидів хлопець, — підтверджує Лексі. — Але я й гадки не маю, чи витріщався він на тебе. Я гадала, він читає.
— Сумний смайлик, — каже Кет, знову насуплено розглядаючи залу, але потім змінює тему. І Закарі зрештою розчиняється в розмові, а надворі знову падає сніг.
Дорогою назад вони шпортаються й ледь не падають послизнувшись, а потім прощаються у світлі ліхтаря, і Закарі повертає у звивисту вуличку, що веде до магістерських гуртожитків. Слухаючи, як стихають удалині балачки дівчат, він усміхається. Сніжинки сідають на волосся й окуляри. Хлопцеві здається, що хтось спостерігає за ним, але, зиркнувши через плече у бік ліхтаря, він не бачить там нічого, крім снігу, дерев і червонястої імли на небі.
Опинившись у кімнаті, Закарі крізь алкогольний туман повертається до «Солодких мук» і знову береться читати книжку з початку, але сон підкрадається й долає його вже за дві сторінки, а книжка, згорнувшись, падає на груди.
Уранці першою він бачить саме її і, недовго гадаючи, кладе книжку в торбу, вдягає пальто, взуває черевики, а потім прямує до бібліотеки.
— А Єлена тут? — запитує в пана за абонементним столом.
— Вона за стійкою реєстрації, поверніть ліворуч.
Закарі дякує бібліотекареві, іде далі своїм шляхом через атріум і завертає до стійки з комп’ютером, за якою сидить дівчина. Її волосся знову зібране жмутом, а ніс вона встромила до чергового роману Реймонда Чендлера, цього разу це «Повтор».
— Чим я можу вам допомогти? — запитує Єлена, спершу не підводячи очей, а потім дивиться на хлопця й додає: — Ой, здоров був! Не сподівалася так швидко побачити тебе знову.
— Мене дуже зацікавила бібліотечна таємниця, — пояснює Закарі, і це щира правда. — А як щодо цього? — запитує він, тицяючи пальцем у Чендлера. — Я його не читав.
— Поки що добре, але я не люблю складати враження про книжку, поки не дочитаю, адже ніколи не знаєш, що може статися. Я читаю всі його романи за порядком публікації. Мій улюблений — «Вічний сон». Хочеш забрати той список?
— Ага, було б круто, — озивається Закарі, тішачись із того, що впорався зі своїм голосом і він прозвучав цілком буденно.
Єлена клацає щось на комп’ютері, чекає, клацає ще.
— Схоже, у решти автори відомі, принаймні щодо детективів, але ще є трохи нонфікшну та художньої літератури. Я б залюбки допомогла тобі їх знайти, але застрягла тут за стійкою до одинадцятої. — Вона знову клацає, і древній принтер біля стійки з гуркотом оживає. — Як мені здається, пожертвувано було більше книжок, можливо, частина з них була занадто крихка для видачі додому або пошкоджена. Тут їх дванадцять. Можливо, твоя книжка — другий том чогось?
Єлена віддає хлопцеві перелік назв, авторів та кодів.