Потяг рушає, проїжджає доволі далеко, аж поки сніг і дерева за вікном не змінюються іншим снігом та іншими деревами, а тоді знову гальмує і зупиняється.
Закарі дістає «Маленького незнайомця» з торби й починає читати, намагаючись забути, де опинився, хто він такий і що останнім часом витворяє.
Оголошення про те, що вони дісталися Мангеттена, заскакує хлопця зненацька, відірвавши його від читання.
Інші пасажири вже забирають свій багаж. Дівчина з навушниками зникла.
— Дякую, — каже жінка попереду, коли Закарі закидає на плече торбу й бере свій наплічник. Вона повертає йому ручку. — Ви врятували мені життя.
— Прошу, — озивається хлопець, повертаючи ручку до сумки. Він стає в чергу за пасажирами, які нетерпляче прокладають собі шлях з вагона.
Вийшовши на вулицю зі станції Пенн, Закарі почувається приголомшеним і збитим з пантелику, однак Мангеттен завжди приголомшує і спантеличує його. Стільки енергії, людей і речей на такому маленькому клаптику землі. Тут менше снігу, весь він здебільшого скупчився в жолобах мініатюрними купками сірої криги.
Закарі дістається Сорок четвертої вулиці за дві години до вечірки. «Алґонкін» справляє враження тихої місцини, але сказати щось ізнадвору складно. Він мало не проґавив вхід до свого готелю з іншого боку вулиці, а потім проходить низьким фоє повз камін зі скляними стінами та знаходить рецепцію. Без проблем реєструється, зіщулившись, коли простягає кредитку, попри те що на ній більш ніж удосталь грошей, адже рік за роком там накопичувалися щедрі чеки до дня народження, які замість зустрічей із сином надсилав батько. Чоловік на рецепції обіцяє відправити йому в номер відпарювач, щоб можна було спробувати виправити всі збитки, завдані костюмові сумкою.
Коридори без вікон нагорі схожі на підводні човни. У його номері більше дзеркал, ніж у будь-якій готельній кімнаті, де йому доводилося бувати раніше. Дзеркала від підлоги до стелі навпроти ліжка й на двох стінах у ванній візуально збільшують простір, але заразом змушують Закарі почуватися так, наче він тут не сам.
Посильний, якому хлопець забуває дати чайові, приносить відпарювач, але готувати костюм до виходу ще зарано, тож Закарі відволікається на велетенську круглу ванну, попри те що дзеркальний Закарі у відображенні його непокоїть. Полежати у ванні йому нечасто випадає. У гуртожитку є лише рядок не надто усамітнених душів, а ванна на ніжках-лапах у материному фермерському будиночку в Гудзонській долині, попри те що має привабливий вигляд, не підтримує температури води довше семи хвилин поспіль. Дивно, що в цій ванній є цікава деталь — конусоподібна свічка й коробочка сірників. Закарі запалює її, і самотній вогник множиться в дзеркалах.
Десь посередині водних процедур хлопець зізнається собі: якщо ця екскурсія буде невдала, він покине всі подальші спроби. Поверне «Солодкі муки» до бібліотеки, спробує забути про них і повернеться до своєї магістерської роботи. Можливо, зазирне до мами на зворотному шляху, де зможе почистити карму й випити пляшечку вина.
Мабуть, його історія розпочалася й закінчилася того дня в тому провулку. Мабуть, у його історії йдеться про втрачені можливості, які не повернути.
Хлопець заплющує очі, відганяючи всіх дзеркальних Закарі. Він знову бачить ті два слова, надруковані шрифтом із засічками: «Поки що».
Закарі замислюється, чому повірив у них просто через те, що хтось написав їх у книжці. Чому він узагалі в щось вірить і де слід провести психологічну межу, де відновити поставлену на паузу недовіру? Чи вірить він, що хлопчик у книжці був ним? Ну, так. Чи вірить він, що намальовані на стінах двері можуть відчинятися, як справжні, й вести до геть інших місць?
Закарі зітхає та занурюється під воду, залишаючись там, аж поки не доводиться повертатися, поки вистачає кисню.
Коли хлопець виходить з ванни, вода ще не охолола — це справжнє диво для старих ванн. Пухнастий готельний халат наштовхує на думку, що йому слід частіше зупинятися в екстравагантних готелях. Закарі згадує, скільки коштувала йому ця одна-єдина ніч, і вирішує насолоджуватися нею, поки можна, та уникати мінібару.
Приглушене дзеленькотіння в сумці сповіщає про повідомлення: Кет скинула йому світлину наполовину готового смугастого синьо-бронзового шарфа, підпис під яким повідомляє: «Майже впоралася!»
Він відповідає: «На вигляд чудово! Ще раз дякую, скоро побачимось», а потім береться відпарювати костюм. Невдовзі з’ясовує: більшою проблемою буде сорочка, але хлопець капітулює після кількох спроб і вирішує, що не зніматиме піджак або жилетку до кінця вечірки, тож задня частина сорочки може залишатися непрезентабельною.