— Я можу вам допомогти? — цікавиться дівчина.
— Я, е-е-е, у мене доставка для архіву, — каже Закарі. Він частково витягає «Вік переказів, або Красу міфології» з кишені пальта. Дівчина глипає на неї, але не просить поглянути. Їй потрібно дещо інше.
— Ваше ім’я? — цього запитання хлопець не очікував.
— Хіба це має значення? — повторює він, якомога старанніше наслідуючи інтонацію Доріана. Смикає своє пальто. На його думку, безтурботно, переконується, що тепер видно срібний меч.
Дівчина супиться.
— Ви можете залишити примірник мені, — пропонує вона. — Я переконаюся, що його…
— Я від Алекса, — уриває її Закарі.
Вираз обличчя дівчини змінюється. Нудьга вмить зникає, перемагає занепокоєння.
— Хвилинку, — каже вона. Двері повністю зачиняються, Закарі вже ладен запанікувати, а потім здогадується, що дівчина знімає ланцюжок. Майже миттєво двері розчахуються.
Вона веде його до невеличкого фоє за матовим склом, яке заважає побачити, що за стінами. На протилежній стіні на нього чекають інші двері, теж майже цілком виготовлені з матового скла. Призначення подвійних дверей — збивати з пантелику, а не захищати.
Дівчина зачиняє передні двері й повертає на місце ланцюжок, а потім похапцем кидається відмикати двері з матового скла. Вона вбрана в довгу синю сукню, що здається простою і старомодною, подібна до халата з маленьким вирізом та великими кишенями по обидва боки. На шиї в неї срібний ланцюжок з мечем, не таким, як у Закарі. Тоншим і коротшим, але схожим.
— Сюди, — запрошує вона, штовхаючи скляні двері.
«Слід удавати, наче я тут уже бував, чи ні? Варто було запитати про це Доріана», — думає Закарі й припускає, що той відповів би «так». Адже він мав би знати, де будуть наступні двері, і тому ще важче не роззиратися навкруги.
Коридор світлий, з високою стелею і білими стінами, осяяний рядком кришталевих люстр, тягнеться від фоє до сходів з протилежного боку. Темно-синій килим укриває сходи та ллється до коридору водоспадом, вихоплюючи спалахи непевного світла, які додають йому ще більшої схожості з водою.
Закарі не може відвести погляду від кулястих дверних ручок без дверей з іншого боку коридору.
На різній висоті підвішені латунні ручки, кришталеві та вирізьблені зі слонової кістки.
Одні, схоже, так заіржавіли, що залишили темні плями на стрічках, до яких підвішені. А інші вкрилися сірувато-зеленою патиною. А ще є такі, що висять під стелею високо над головою Закарі. Деякі стирчать над підлогою. Частина з них поламана. Якісь причеплені до щитів. A решта — просто кулясті ручки або клямки. І всім бракує дверей.
Кожна ручка має свою етикетку, на линві підвішені прямокутні клаптики паперу, що нагадують Закарі ярлики на пальцях ніг у мерців у морзі. Він сповільнює крок, щоб роздивитися все уважніше. Помічає назви міст і числа, які, на його думку, можуть позначати довготу та широту. Над нижнім краєм кожної етикетки стоїть дата.
Коли вони йдуть коридором, повітря навколо розхитує стрічки, змушуючи дверні ручки злегка гойдатися, стукаючись об сусідні з жалісливим порожнистим дзенькотом.
Їх там сотні. Можливо, навіть тисячі.
Закарі та його супровідниця підіймаються водоспадом сходів, у тиші за ними луною розлітається дзеленчання дверних ручок.
Сходи повертають і закручуються петлею в обох напрямках, але дівчина підіймається тими, що праворуч. У центрі сходової петлі висить ще більша люстра, лампочки ховаються за кришталевими краплями.
Обидва боки сходів ведуть до одного й того самого коридору на горішньому поверсі, тут стеля нижча й немає ручок на стрічках. У цьому коридорі є двері, укриті матовою чорною фарбою, що неабияк контрастує з білими стінами навколо. Двері пронумеровані латунними цифрами в центрі. Поки вони йдуть коридором, Закарі бачить лише невеликі числа, та не схоже, що послідовні. Вони минають двері із цифрою шість, потім два, а тоді одинадцять.
Зупиняються біля дверей із цифрою вісім у кінці коридору під великим заґратованим вікном, яке Закарі бачив з вулиці. Дівчина витягає з кишені невеличке кільце з ключами й відмикає двері.
За їхніми спинами лунає гучний передзвін. Рука дівчини завмирає на клямці, і Закарі бачить, як на її обличчі змагається бажання піти чи залишитись.
Дзвінок заходиться знову.
— Я дам їй раду, — запевняє хлопець, підіймаючи вгору книжку для певності. — Вихід знайду сам. Не турбуйтеся.
«Занадто буденно», — думає він, але супутниця кусає губу, а потім киває.
— Дякую, сер, — озивається вона, повертаючи ключ до кишені. — Приємного вечора.
У двері дзвонять утретє, і дівчина повертається коридором значно моторніше, ніж раніше.