— І я гадаю, йому відомо більше, ніж ми сподівалися… Я не знаю, чи в нього є книжка, подумала… Перепрошую. Я не… Слухаю, сер. У жодному разі, зрозуміло.
Паузи підказують Закарі, що вона розмовляє по телефону. Він якнайшвидше та якнайтихіше сповзає донизу сходами, намагаючись не розхитати ручки на стрічках. Опинившись у коридорі, хлопець бачить кімнату, у якій дівчина, повернена спиною до нього, говорить у слухавку старомодного чорного дискового телефона, що стоїть на столі з темного дерева. Біля телефона клубок вовни й половина сплетеного на спицях шарфа. Аж тоді Закарі розуміє, чому дівчина здавалася знайомою.
Вона була на зустрічі, яку організовувала Кет. Начебто студентка-філологиня, що весь час плела.
Закарі якомога непомітніше пірнає під сходи й зупиняється там, де його не видно. Голос змовк, але він не чув, щоб слухавку поклали на місце. Хлопець просувається уздовж билець, ніким не помічений, аж поки не дістається дверей. Обережно й тихо відчиняє їх, і перед ним постають вузькі, не так пишно прикрашені сходи, що ведуть на поверх нижче.
Він м’яко зачиняє за собою двері і спускається, повільно крокуючи та сподіваючись, що сходи не рипітимуть. На півдорозі до низу йому здається, що слухавку поклали, а потім лунає звук, який підказує, що хтось прямує до сходів нагорі.
А ці сходи закінчуються в неосвітленій кімнаті, захаращеній коробками, але світло ллється крізь двоє дверей з матового скла, за якими, як здогадується Закарі, вихід. Не схоже, що тут є інші двері, але хлопець про всяк випадок роззирається.
На дверях кілька засувів, та всі вони легко відсуваються, і, щоб вийти з будинку на холодну вулицю, Закарі витрачає менше часу, ніж очікував. Надворі сіється сніжок. Вітер підхоплює сліпучі сніжинки, і вони кружляють над хлопцем. Багатьом з них так і не судилося впасти на землю.
Наступні невисокі східці ведуть до садка, а там — крига й камінь. Чорні металеві ґрати паркана подібні до ґраток на вікнах. Позаду будинку ворота, а за ними провулок. Закарі йде до них повільніше, ніж мав би: його вечірні черевики не надто придатні для прогулянок слизьким камінням.
Удалині завиває сирена. Долучається автомобільний гудок.
Закарі струшує із засува на воротах крижану скоринку, і дихати стає трохи легше.
— Так швидко йдете? — запитує голос позаду. Хлопець обертається, схопившись рукою за ворота. На сходах перед відчиненими дверима стоїть жінка — полярний ведмідь, вона досі в шубі та, усміхаючись йому, водночас так чи інак схожа на ведмедя. Закарі не може спромогтися на слово й поворухнутися теж не може. — Залишайтеся, випийте чаю, — пропонує жінка буденно й люб’язно, вочевидь, ігноруючи факт, що вони стоять на снігу, а він зараз тікає в нічну темряву з поцупленою літературою.
— Мені справді час, — озивається Закарі, стримуючи нервовий сміх, який так недоладно може додатися до сказаного.
— Містере Роулінз, — каже жінка, спускаючись на крок ближче до нього, а потім знову зупиняється, — запевняю вас, що ви забагато на себе взяли. Хай би що ви думали про те, що тут відбувається, та хай на чий бік стали, усе одно помиляєтесь. Ви вскочили в халепу, а не слід було. Прошу, зайдімо з холоду всередину, поп’ємо чаю, ввічливо поговоримо, а потім ви підете своєю дорогою. Я сама заплачу за ваш квиток на зворотний потяг до Вермонту. Ви повернетеся до навчання, і ми вдамо, наче нічого цього не сталося.
Запитання, які суперечать одне одному, вирують у голові Закарі. Кому він повинен вірити стосовно того, як йому чинити? І треба ж було прийти сюди! Отак за один-єдиний вечір уплутатися в якусь несподівану історію, потрапити в геть незрозумілу ситуацію! У нього немає вагомих причин довіряти Доріанові більше, ніж цій жінці. На всі ці запитання йому бракує відповідей.
Але в нього є відповідь, завдяки якій рішення зненацька стає простим.
Він у жодному разі не поїде додому й нічого не вдаватиме. Тільки не зараз.
— Перепрошую, але я відмовляюся, — каже Закарі. Він розчахує навстіж ворота, і вони риплять, посипаючи його плечі шматочками криги. Хлопець не озирається на жінку на сходах і швидко біжить провулком, власне, так, як це дозволяє йому непрактичне взуття.
У кінці провулка є ще одні ворота, і, смикаючи засув, хлопець помічає з іншого боку вулиці Доріана, який обперся на стіну будинку й читає у світлі досі відчиненого бару на розі, глибоко занурившись у «Солодкі муки». Він насуплений, і цей вираз його обличчя вже знайомий Закарі.
Хлопець ігнорує і його інструкції, і світлофор, кидаючись через порожню вулицю.
— Я, здається, казав вам… — починає Доріан, але Закарі не дає йому закінчити.
— Я щойно відхилив запрошення на опівнічне чаювання із шантажем від леді в шубі та гадаю, ви знаєте, хто вона така. Цій жінці достоту відомо, хто я, тому не вірю, що наша акція аж така втаємничена, як вам того хотілося б.