Доріан знову ховає книжку в пальто, бурмоче щось мовою, якої Закарі не знає, однак здогадується: це щось непристойне — і повертається до дороги, здійнявши руку. Закарі не одразу розуміє, що чоловік зупиняє таксі.
Він затягує Закарі в машину, перш ніж той устигає запитати, куди вони прямують. Але Доріан усе-таки каже таксистові їхати на ріг Централ-Парк-Вест та Сімдесят Сьомої. Потім зітхає й затуляє обличчя руками.
Закарі озирається через плече, коли вони від’їжджають від хідника: на розі вулиці стоїть дівчина, накинувши на халат темне пальто. Він не знає, побачила вона їх чи ні з такої відстані.
— Книжку забрали? — запитує його Доріан.
— Так, забрав, — каже Закарі, — але не поверну її вам, поки не скажете, навіщо я це вчинив.
— Ви вчинили це тому, що я добре вас попросив, — пояснює чоловік, і це хлопця попри його очікування майже не дратує. — Бо вона моя, а не їхня. Якщо книжка взагалі може бути чиєюсь. Я повернув вам вашу книжку, а ви мені — мою.
Закарі зиркає на Доріана, поки той дивиться на сніг за вікном. Вигляд у нього втомлений, змучений і, мабуть, трохи сумний. Паперова квітка досі викрашається на вилозі пальта. Хлопець вирішує наразі не допитуватися більше про книжку.
— Куди їдемо? — запитує він.
— Нам потрібно дістатися до дверей.
— Є якісь двері? Тут?
— Мусять бути, якщо Мірабель дотрималася своєї частини угоди й не зупинила процесу, — пояснює Доріан. — Але нам слід дістатися туди раніше за них.
— Чому? — хоче знати Закарі. — Вони теж намагаються туди потрапити?
— Ні, принаймні мені про це невідомо, — каже Доріан. — Але вони не хочуть, щоб ми опинилися там. Вони більше не хочуть, щоб хтось туди ходив. Знаєте, як зруйнувати двері, утворені за допомогою фарби?
— Як?
— Досить заляпати їх іншою фарбою, a фарба в них є завжди.
Закарі споглядає з вікна будинки, що пролітають повз, сніжинки, які вже потроху вкривають дорожні знаки та дерева. Він розрізняє Емпайр-Стейт-Білдінг, яскраво освітлений, білий на тлі неба, і розуміє, що й гадки не має, котра година, але не завдає собі клопоту подивитися на годинник.
Телеекран у таксі дає рекламу фільмів, і хлопець тягнеться, щоб вимкнути звук. Він більше не переймається жодними подіями у світі, справжніми чи вигаданими.
— У нас, напевно, нема часу зупинитися, щоб я взяв свою сумку, — каже він, наперед знаючи відповідь. Його контактні лінзи вже розпочали війну з очима.
— Я простежу, щоб ваші речі якомога швидше повернулися до вас, — обіцяє Доріан. — Розумію, маєте багато запитань до мене, тож я докладу всіх зусиль, аби відповісти на них, щойно опинимося в безпеці.
— А зараз ми в небезпеці? — перепитує хлопець.
— Правду кажучи, я просто вражений, що ви звідти вибралися, — зізнається чоловік. — Ви, напевно, заскочили їх зненацька. Інакше вони б вас не відпустили.
— Авжеж, — бурмоче собі під ніс Закарі, пригадуючи підслухану телефонну розмову.
Вони не мали наміру відпускати його. Чай, мабуть, узагалі не планували.
— Вони від самого початку знали, хто я, — каже він Доріанові. — Дівчина, яка відчинила двері, була у Вермонті, вдавала студентку, але я не відразу її впізнав.
Доріан супиться, проте мовчить.
Вони сидять мовчки, поки таксі мчить вулицями.
— Це Мірабель малює двері? — цікавиться Закарі. Таке запитання здається цілком доречним.
— Так, — відповідає чоловік.
У деталі не вдається. Закарі зиркає на нього, але він дивиться у вікно, неспокійно похитуючи ногою.
— Чому ви думали, що я знаю її?
Доріан обертається й дивиться на нього.
— Бо ви танцювали з нею на вечірці, — відповідає він.
Закарі намагається пригадати розмову з жінкою, вбраною в Короля чудовиськ, але в голові лише уривки й туман.
Він уже хоче запитати Доріана, звідки той її знає, але таксі гальмує перед зупинкою.
— На розі було б чудово, дякую, — каже чоловік водієві, простягає йому готівку й відмовляється від решти. Закарі стає на хідник, намагаючись зорієнтуватися. Вони зупинилися неподалік від Центрального парку поряд із зачиненими на ніч воротами, навпроти великої будівлі, яку він упізнає.
— Ми йдемо до музею? — цікавиться хлопець.
— Ні, — заперечує Доріан. Він дивиться, як від’їжджає таксі, а потім перестрибує стінку парку. — Покваптеся, — підганяє чоловік Закарі.
— Хіба парк не зачинений? — дивується хлопець.
Але Доріан уже йде попереду, зникаючи в затінку вкритих снігом гілок. Закарі незграбно перелізає крижану стінку, мало не втрачаючи рівновагу з її іншого боку, але втримується, проте руки в нього тепер брудні й мокрі від розтопленої криги.