Закарі вже втрачає рівновагу й устигає переосмислити недоумкуватість усієї ідеї. Але тільки-но чарка падає в прірву, сп’яніння минає. Голова, у якій раніше все стугоніло й пливло, тепер здається ясною.
Закарі повертається до дверей, торкається ручки — і вона ворушиться, замок з клацанням відмикається, пропускаючи його всередину.
Кімната за дверима нагадує собор, її округла висока стеля викладена вигадливим кахлем і підпіркана, якщо є таке слово «підпіркана». На шести високих колонах з кахлю теж викладені візерунки, однак кількох плиточок бракує, здебільшого біля основ, і знизу видно голе каміння. Кахель на підлозі теж стертий аж до каміння, особливо біля ніг Закарі, потім загортається спіраллю навколо круглого простору в центрі, а біля інших дверей знову стає тоншим. Окрім дверей, у які він увійшов, є ще п’ять виходів. Чотири арки ведуть у різних напрямках до темних коридорів, а просто біля нього — ледь прочинені важкі дерев’яні двері, і з-за них ллється м’яке світло.
Тут є люстри — одні звисають на дозвільній висоті, яка видається випадковою, а інші лежать на підлозі освітленими купами металу та кришталю, їхні крихітні лампочки вже не такі яскраві чи й узагалі перегоріли.
Потужніше світло ллється згори, але то не люстра, а острівець сяйних куль, що звисають між латунними обручами та ґратками. Витягуючи шию, Закарі бачить на кінцях ґраток руки: людські руки, відлиті в золоті, вказують назовні, а кахлі над ними викладені у формі цифр і зірок. Посередині приміщення зі стелі звисає ланцюг, який за кілька сантиметрів над підлогою закінчується маятником, що повільно гойдається.
Закарі думає, що вся ця хитромудра штукенція може бути моделлю Всесвіту або, можливо, якимось годинником. Але він усе одно не знає, як ним користуватися.
— Агов? — гукає хлопець.
Від одного з темних коридорів лине скрипливий звук, схожий на те, як відчиняються двері, але більше нічого не відбувається. Закарі обходить периметр кімнати, зазираючи в коридори, заповнені книжками на довгих звивистих полицях та складеними в стоси на підлозі. В одному з коридорів він помічає пару палахкотливих очей, які дивляться на нього, та досить хлопцеві кліпнути, як вони зникають.
Закарі знову звертає увагу на «може-всесвіт», «може-годинник», вирішивши роздивитися його під іншим кутом. Одна з менших ґраток рухається разом з маятником, і, коли він намагається роздивитися, чи є на якійсь із куль Місяць, позаду лунає голос:
— Я можу вам допомогти, сер?
Хлопець розвертається так швидко, аж у шиї хрускає, і не може сказати, чи чоловік, який дивиться на нього з легким занепокоєнням, реагує так на його дію, на його появу, а чи на те і те.
У цьому місці є ще хтось. Це місце насправді тут. Це все відбувається тут.
Закарі заходиться миттєвим майже істеричним сміхом. Намагається стримати булькотливе хихотіння, але не може. Вираз чоловікового обличчя вже не стурбований, а лише трохи занепокоєний.
Цей чоловік одразу справляє враження стариганя, напевно, через геть біле волосся, довге й заплетене в химерні кіски. Але Закарі кліпає і, коли його контактні лінзи неохоче фокусуються, бачить, що незнайомцеві, можливо, десь під п’ятдесят чи принаймні не так багато, як може здатися через його сиве волосся. Кіски ще й помережані вервечками перлин, однак видно їх лише тоді, коли на них певним чином падає світло. Брови та вії в нього темні — чорні, як і очі. Шкіра на контрасті з волоссям здається темнішою, проте насправді вона оливкового відтінку. На переніссі в чоловіка балансують окуляри в тонкій оправі, і він трохи нагадує Закарі його вчителя з математики, який навчав його в сьомому класі. Але цей зі значно крутішою зачіскою та в темно-червоній вишитій золотом мантії, підперезаній численними перекрученими мотузками.
— Я можу вам допомогти, сер? — повторює чоловік, та Закарі не може припинити сміятися. Він роззявляє рота, щоб сказати щось, будь-що, але не може. Його коліна відмовляються працювати, хлопець падає на підлогу, перетворившись на купу вовни й золота, і опиняється на одному рівні з рудим котом, який витріщається на нього бурштиновими очима. Це чомусь перетворює ситуацію на якесь божевілля, і він ще ніколи не сміявся так від нападу паніки, але, агов, сьогодні все трапляється вперше.
Чоловік з котом терпляче чекає, ніби для нього істеричні, вкриті фарбою відвідувачі — то звична річ.
— Я… — починає Закарі, а тоді усвідомлює, що й гадки не має, із чого розпочати. Кахель під ним холодний. Хлопець повільно зводиться на ноги, у душі сподіваючись, що незнайомець простягне йому руку й допоможе стати на рівні, але чоловік не здійснює жодного поруху в його бік. Однак до Закарі підходить котик і нюхає його черевики.