— Усе гаразд, якщо вам потрібна хвилинка, — заспокоює чоловік, — але, певно, вам доведеться покинути нас. Тут зачинено.
— Тут — що? — перепитує хлопець, відновлюючи рівновагу, але після цього чоловіків прискіпливий погляд завмирає на рівні третього ґудзика його розстібнутого пальта.
— Вам не можна тут перебувати, — каже він, дивлячись на срібний меч, що висить у Закарі на шиї.
— Ой… — нітиться хлопець. — Ой, ні… Це не моє, — намагається пояснити він, але незнайомець уже недвозначно вказує на двері та ліфт. — Мені це дали з… маскувальною метою. Я не той… ким є вони.
— Вони просто так, знічев’я, нікому цього не дають, — холодно озивається чоловік.
Закарі не знає, що на це відповісти, і вони знову опиняються біля дверей. Він зрозумів, що Доріан, напевно, колишній член організації колекціонерів, які збирають рідкісні дверні ручки, щоб прикрашати свої мангеттенські маєтки, але не певен, чи належить меч Доріанові, а може, це лише копія абощо. Він не готовий до звинувачень щодо ювелірних виробів із підземних храмів, які зараз зачинені чи то тільки на ніч, чи взагалі на ремонт. Він і гадки не мав, що з ним усе це відбуватиметься цього вечора, крім хіба що поїздки на таксі.
— Він назвався Доріаном, попросив допомогти йому, я вирішив, що він ускочив у халепу. Мені невідомо, хто ці люди з мечами, — поспіхом пояснює Закарі, але щойно це мовить, як слова здаються йому брехнею. Напевно, вартові працюють не так, як це описано в «Солодких муках», проте хлопець переконаний, що це саме вони.
Чоловік не озивається і ввічливо, проте наполегливо відводить Закарі назад до ліфта, зупиняє його й жестом прикрашеної перснями руки вказує на шестикутну кнопку поряд з ним.
— Я бажаю вам і вашому другові всього найкращого в подоланні негараздів, але вимушений наполягти, — каже він і знову киває на кнопку.
Закарі тисне на неї, сподіваючись, що ліфт не квапитиметься виконувати накази й дасть йому трохи часу на пояснення чи порозуміння, але кнопка ніяк не реагує. Вона не загорається, не видає жодного звуку. Двері ліфта залишаються зачиненими.
Чоловік супиться, спершу дивлячись на ліфт, а тоді на пальто Закарі. Ні, на фарбу на його пальті.
— Двері, крізь які ви зайшли, були намальовані? — запитує він.
— Так, — відповідає хлопець.
— Зі стану вашого пальта я дійшов висновку, що двері більше не функціонують. Це так?
— Вони й справді зникли, — каже Закарі, сам собі не вірячи, що він там був.
Чоловік заплющує очі й зітхає.
— Я її попереджав, що це буде проблематично, — бурмоче він собі під ніс, а потім запитує: — Ви щось викинули? — Закарі навіть не встигає поцікавитися, що це він має на увазі.
— Перепрошую?
— Ваші кубики, — пояснює чоловік, черговим елегантним жестом вказуючи на стіну позаду. — Що саме викинули ви?
— Ой… Е-е-е… Усі серця, — каже Закарі, згадуючи, як кубики зникли в темряві, та відчуваючи, що в нього паморочиться в голові. Він знову замислюється, що все це означало, а може, будь-які варіанти були кепські.
Незнайомець вдивляється в нього пильніше, ніж досі, вивчаючи з таким виразом обличчя, ніби він його пізнає, і навіть здається, що хоче про щось запитати, але не питає.
Натомість каже:
— Якщо ваша ласка, ходімо зі мною.
Розвертається й знову виходить у двері. Закарі прямує за ним з таким відчуттям, ніби подолав якийсь бар’єр. Принаймні йому не доведеться йти геть після того, як щойно прийшов, тим паче не знаючи, де саме опинився. Це захаращене місце зі зламаними люстрами й запорошеними стосами книжок — не те, що сподівався побачити Закарі. По-перше, тут забагато кахлю. По-друге, тут усе надто помпезне, і старіше, і тихіше, і темніше, і таємничіше, ніж він міг собі уявити. Тепер хлопець розуміє, наскільки був упевнений, що потрапить сюди, адже на це натякнули «Солодкі муки».
«Поки що ні», — думає він, дивлячись угору на годинник-всесвіт, що обертається над ним, вказуючи стрілками в різних напрямках, і замислюється, що збирається робити, коли вже тут опинився.
— Я знаю, чому ви тут, — каже чоловік так, ніби підслухав думки хлопця. Вони саме проходять повз маятник.
— Справді?
— Ви тут, бо хочете дістатися Беззоряного моря та вдихнути населеного привидами повітря.
Ноги Закарі затинаються від заспокійливої істинності цього твердження та водночас збентеження, адже йому не зрозуміло, що це означає.
— Це Беззоряне море? — перепитує він, наздоганяючи чоловіка, який прямує до віддаленої стінки просторої зали.
— Ні, це лише Гавань, — чується відповідь. — І, як я вже казав, вона зачинена.
— Може, вам слід повісити табличку, — радить хлопець, не встигнувши прикусити язика, і дістає у відповідь такий згубний погляд, який не зміг би із себе вичавити будь-хто з його вчителів математики, тож бурмоче якісь вибачення.