Він носив їх у кишенях та на ланцюжках, що дзеленчали, коли він обходив місто.
Кожен мешканець знав колекціонера ключів.
Дехто вважав його звичку дивною, але колекціонер ключів був привітною людиною, розсудливою і любив усміхатися.
Якщо хтось губив або ламав ключ, він міг звернутися до колекціонера ключів, і той зазвичай знаходив заміну, яка ставала їм у пригоді. Часто це потребувало менше часу, ніж виготовлення нового ключа.
Колекціонер ключів завжди тримав найрозповсюдженіші форми та розміри під рукою про всяк випадок, якщо комусь знадобиться відімкнути двері, буфет або комод.
Колекціонер ключів не ставився до них як власник. Він віддавав їх, якщо хтось потребував.
(Утім, іноді люди однаково замовляли нові ключі й повертали позичені.)
Йому також віддавали знайдені ключі, дарували запасні до колекції. Подорожуючи, люди знаходили ключі й привозили із собою — ключі незнайомих форм з дивними борідками.
(Вони називали колекціонером ключів чоловіка, але самі допомагали йому їх колекціонувати.)
Зрештою колекціонер зібрав так багато, що вже не міг носити цей скарб із собою, тож став виставляти ключі у своєму будинку. Вивісив їх на стрічках у вікнах замість завіс, розкладав на книжкових полицях і вставляв у рами на стінах. Найвитонченіші цей чоловік тримав під склом або в скриньках для коштовностей. А деякі складав у стоси з подібними ключами, тримав їх у відрах або кошиках.
Минуло багато років, увесь будинок був захаращений ключами по самі вінця. Вони висіли навіть назовні над дверима та вікнами й гронами хизувалися на карнизах даху.
Будинок колекціонера ключів легко було впізнати. Якось до нього у двері хтось постукав.
Колекціонер ключів відчинив — на порозі стояла чарівна жінка в довгій мантії. Він її ніколи раніше не бачив. Його увагу привернула вишита облямівка вбрання — зіркоподібні квіти, вигаптувані золотою ниткою на темній тканині, занадто вишуканій для подорожей. Тим паче, що було очевидно: вона прибула здалеку. Він не бачив ані коня, ані фіакра, тож припустив, що жінка залишила їх на заїжджому дворі, позаяк ніхто не проїжджав це містечко, щоб не зупинитися там. До того ж розташовувався він неподалік.
— Мені сказали, що ви колекціонуєте ключі, — звернулася до нього жінка.
— Колекціоную, — озвався чоловік, хай навіть це було очевидно. Ключі висіли над дверима, біля яких вони стояли, на стінах позаду нього, наповнювали слоїки, чаші й вази, лежали на столах.
— Я шукаю те, що зачинене і що треба відчинити. Подумала, може, один з ваших ключів зможе мені в цьому зарадити.
— Ласкаво прошу, — запросив до себе колекціонер ключів і провів гостю до будинку.
Він подумував, чи не запитати, який саме ключ їй потрібен, щоб допомогти з пошуками, але знав, як складно описати ключі. Щоб знайти відповідний, треба розуміти, який замок ним відмикати.
Тож колекціонер ключів пустив жінку до будинку. Показав їй усі кімнати, усі шафки й полиці, заставлені ключами. Кухню з чайними горнятками та келихами для вина, наповненими ключами; лише кілька з них, якими він часто користувався, залишалися порожніми й чекали на вино або чай.
Колекціонер ключів запропонував жінці горнятко чаю, але вона ввічливо відмовилася. Чоловік залишив її шукати свій ключ, сів у вітальні, де вона змогла б знайти його за потреби, і розгорнув книжку, яку читав. Минуло багато годин, перш ніж жінка повернулася до колекціонера ключів і сказала:
— Його тут немає. Дякую, що дозволили мені пошукати.
— На задньому дворі є ще ключі, — повідомив чоловік і випустив жінку на вулицю.
У садку цілі їх гірлянди звисали зі стрічок усіх кольорів веселки. Ключі з бантами висіли на деревах, а букети з ключів викрашалися в полив’яних горщиках і вазах. На крихітних гойдалках у клітках замість пташок примостилися ключі. Вони були вкарбовані в бруківку на садових доріжках. Під укритою бульбашками водою у фонтані лежали цілі стоси ключів, що затонули, мов нездійснені бажання.
Сутеніло, тож колекціонер ключів запалив ліхтарі.
— Тут чарівно, — сказала жінка. Вона взялася шукати свій ключ у садку з-поміж тих ключів, які тримали статуї, з-поміж тих, що обвивали фігурно підстрижені кущі. Вона зупинилася перед деревом, яке нещодавно розпустило квіти, потягнулася до одного з багатьох ключів, що висів на червоній стрічці.
— Цей підійде до вашого замка? — поцікавився колекціонер ключів.
— Ба більше, — відповіла незнайомка. — Це мій ключ. Колись дуже давно я загубила його. Я рада, що він опинився у вас.
— Я залюбки його поверну, — озвався чоловік. Він потягнувся, щоб відв’язати для неї стрічечку, яку потім так і залишив у жіночій руці звисати з ключа.