— Якось він намагався мене вбити, — озивається дівчина.
— Він намагався?.. — перепитує Закарі, коли Мірабель зупиняється посеред хідника.
— Ось ми й тут, — каже вона.
Закарі навіть не впізнав засаджену деревами вулицю. Будинок з вивіскою «Клуб колекціонерів» здається звичним, привітним і, можливо, трохи лиховісним, але це, ймовірно, обумовлено відсутністю людей у цьому кварталі.
— Допив? — запитує Мірабель, жестом вказуючи на його паперове горнятко.
Закарі відпиває останній ковток і простягає їй. Дівчина кладе обидва порожні горнятка у сніговий замет біля сходів.
— Тут неподалік є ще одне місце з назвою «Клуб колекціонерів», — зауважує вона, підходячи до дверей.
— Справді? — дивується Закарі, шкодуючи, що не розпитав Мірабель, чи є в неї бодай якийсь план.
— Вони збирають марки, — пояснює дівчина.
Вона натискає клямку, і хлопець дивується, коли двері відчиняють. У маленькому передпокої темно, лише на стіні поряд з невеликим екраном світиться червона лампочка. Сигналізація.
Мірабель набирає 7-2-1-9-0-9 на клавіатурі. Лампочка загорається зеленим.
Дівчина відчиняє другі двері.
У фоє тьмяно, лише фіолетове світло сочиться крізь високі вікна, заливаючи стрічки з круглими дверними ручками блідою блакиттю. Їх тут більше, ніж у спогадах Закарі.
Він хоче запитати, як Мірабель замовила код від сигналізації в «Старбаксі», а також що саме вона мала на увазі, коли казала: «Якось він намагався мене вбити», — але прикушує язика. Потім дівчина смикає одну зі стрічок з дверною ручкою, яка висіла на стелі високо вгорі, і відриває її. Ручка падає з брязкотом, зачіпаючи інші ручки, — навколо лунає какофонія низьких звуків, схожих на передзвін.
— Ти могла б натиснути на дзвінок, — зауважує Закарі.
— Якби я подзвонила, нас би не пустили, — відповідає вона.
Мірабель підіймає дверну ручку — мідну із зеленуватою патиною — і дивиться на етикетку. Закарі читає догори дриґом: «Тофіно, Британська Колумбія, Канада…»
— А сигналізацію тут умикають лиш тоді, коли нема чергових. — Вони йдуть коридором, і дівчина, перебираючи пальцями стрічки, як струни арфи, питає: — Можеш уявити всі ці двері?
— Ні, — чесно відповідає хлопець.
Їх занадто багато. Мимохідь він читає етикетки: «Мумбаї, Індія… Гельсінкі, Фінляндія… Туніс, Туніська Республіка…»
— Переважно вони загубилися до того, як зачинилися, якщо розумієш, про що я, — каже Мірабель. — Забуті й замкнені. Час шкодить так само, як ці люди, а вони ховають кінці у воду.
— Тут зібрані всі ручки?
— У них є подібні будинки в Каїрі та Токіо, однак навряд чи в них існує якийсь порядок визначення, яка де зрештою залишиться. Ці декоративні, у коробках є ще. Усі деталі, які неможливо спалити. — Її голос звучить так сумно, що Закарі не знає, що відповісти.
Вони мовчки підіймаються сходами. Останні промені прослизають у вікна над ними.
— Звідки ти знаєш, що він тут? — запитує хлопець, раптом замислившись, рятувальна це місія чи Мірабель має інші причини бути в цьому місці під прикриттям темряви. Тут підозріло порожньо. Занадто підозріло.
— Переймаєшся, що це може бути пастка, Езро? — запитує дівчина, коли вони повертають на сходовий майданчик.
— А ти, Максе? — луною відгукується він.
— Я переконана, що ми занадто розумні для цього, — каже Мірабель, але зупиняється, підійшовши до вершечка сходів.
Закарі дивиться туди, куди падає її погляд, — угорі перед ними в коридорі другого поверху щось є — тінь у присмерку. Тінь цілком достеменно має Доріанове тіло, що звисає зі стелі, наче колекція дверних ручок унизу, зв’язана й переплутана мережею блідих стрічок.
Передбачення і перекази: Готель на краю світу
Господар тримав готель на особливо негостинному перехресті. За кілька кроків від села височіла гора, а навколо неї розсипалися містечка, до більшості з яких пролягали значно кращі маршрути для подорожей, особливо взимку, проте власник готелю весь рік підтримував для мандрівників вогонь у ліхтарях. Улітку готель пожвавлювався, довкола нього починало все зеленіти, однак зими в цих краях тривали довго.
Власник готелю був удівцем і не мав дітей, тож тепер здебільшого проводив час тут на самоті. Іноді навідувався до села за харчами або щоб перехилити чарку-другу в шинку. Та час минав, і ці подорожі ставали дедалі рідшими. Під час кожного візиту до села доброзичливці радили йому звернути увагу на ту чи ту вільну молодичку. Утім, власник готелю допивав свою чарку, дякував друзям і самотньо повертався назад у гори, до готелю.