Настала зима, та ще й з такими сніговими буревіями, яких тут давно не бачили. Жоден мандрівник не наважувався вирушити в дорогу. Власник готелю намагався підтримувати вогонь у ліхтарях, однак вітер часто гасив їх, тож чоловік постійно підтримував вогонь у головній грубці, щоб дим було видно здалеку. Та й хтозна, чи допомагало це, бо дим часто розносило вітрюганом.
Ночі були довгі, а хурделиця просто божеволіла. Сніг поглинув усі гірські дороги. Власник готелю не міг навідатися до села, але запасів було вдосталь. Він готував супи й рагу. Сидів біля вогнища й читав книжки, які давно йому кортіло прочитати, та все бракувало на те часу.
Кімнати в готелі він тримав готовими до зустрічі з мандрівниками. Та ніхто не прибивався сюди. Він пив віскі й вино. І читав, читав, чимдалі більше. Час минав, віхоли або лютували, або вщухали, і тепер власник готував менше кімнат для гостей — тільки ті, що були найближче до вогню. Інколи він не йшов спати до своєї кімнати, а залишався в кріслі біля каміна (у присутності гостей чоловік, звісно, не міг би собі дозволити такого).
Але гостей не було, будинком гуляв холодний вітер. Готель уже не був готелем, а просто домівкою його власника, і в цій ролі він видавався ще більш порожнім і незатишним. Проте чоловік волів над цим не замислюватися.
Однієї ночі, коли власник заснув у кріслі біля каміна з розгорнутою книжкою на колінах, залишивши невипитим на столику келих вина, у двері постукали.
Спершу, прокинувшись, власник готелю подумав, що це вітер, адже той майже всю зиму грюкав у двері, вікна, носився над дахом. Але постукали ще раз — тепер занадто сильно для вітру.
Власник пішов відчиняти двері, і це завдало чимало клопоту, значно більше, ніж зазвичай, бо йому треба було здолати кригу, якою вони вкрилися. Коли він нарешті впорався з дверима, усередину спершу ввірвався вітер зі шквалом снігу, а за снігом постав мандрівник.
Чоловік побачив лише мантію з каптуром, бо відволікся, зачиняючи двері та змагаючись із вітром, який не хотів йому поступатися. Мандрівник сказав щось про погоду, але вітер заглушив його голос обуреним завиванням, лютуючи, що йому не дозволяють залишитися всередині.
Коли двері зачинили, замкнули та ще й про всяк випадок на засуви взяли, власник повернувся, щоб ґречно привітати гостя.
А перед ним стояла жінка, і він першої миті ніяк не міг уторопати, бракує їй клепки чи надто відважна, щоб у таку негоду рушити в дорогу. Але, схоже, ні те, ні те. Вона стояла бліда, як місячне сяйво, із синіми від холоду вустами, і лише темні, як її чорна мантія, очі очікувально дивилися на нього. Власник готелю втупився в гостю, і в нього одразу все вилетіло з голови: і звичні привітання, і гостинні припрошення.
Жінка заговорила — чи то віталася, чи, може, коментувала погоду, про щось просила або про щось попереджала, — усе, втім, злилося в невиразне бурмотіння, і власник готелю нарешті оговтався й без зайвих слів мерщій повів її до вогню, щоб вона бодай трохи зігрілася.
Він посадив мандрівницю у своє крісло, зняв з неї мокру мантію і зітхнув полегшено, коли під нею побачив ще одну — білу як сніг, від якого вона нарешті сховалася. Потім приніс їй горнятко теплого чаю і підкинув хмизу у вогонь, дослухаючись до завивання вітру надворі.
Жінка поступово вгамувала тремтіння. Вона пила чай і дивилася на полум’я, та, перш ніж власник готелю спромігся бодай щось спитати в неї, гостя заснула.
Власник готелю стояв і дивився на жінку. Та скидалася на привида, була бліда, як її біла мантія. Він двічі перевірив, чи вона дихає.
Чоловік подумав, чи не сниться, бува, усе це йому. Та ні ж бо: руки змерзли, поки змагався з дверима, а в тому місці, де він одним із засувів прищемив палець, пощипував маленький поріз. Отож усе було наяву, хоча й дивно, як уві сні.
Поки жінка спала, власник готелю взявся готувати для неї найближчу кімнату, хоч вона й була готова. Розпалив вогонь у меншій грубці й поклав на ліжко ще один матрац. Поставив грітися горщик супу, поклав хліб, щоб жінка, якщо захоче, могла поїсти, коли прокинеться. Подумав, чи не віднести її до кімнати, але біля каміна було тепліше, тож просто вкрив її ще однією ковдрою.
Упоравшись із усім, власник готелю знову взявся розглядати гостю. Вона була не дуже молода — у волоссі вже ряхтіли сріблясті пасма. На ній не було ні каблучки, ні якихось інших прикрас, які б свідчили, що вона заміжня або обіцяна ще комусь чи чомусь, окрім себе самої. Вустам знову повернувся природний колір, і власник готелю помітив, що погляд його надто часто зупиняється на них, тож він пішов наповнити келих (чи щось більше) вином, наказуючи собі не відволікатися на думки. (Хоч це й не спрацювало.) Згодом він теж заснув біля вогню в іншому кріслі.