Коли власник готелю прокинувся, було ще темно, однак чоловік не знав, ніч це чи затьмарений снігом і завірюхами день. Вогонь ще палав у каміні, але крісло біля нього було порожнє.
— Я не хотіла будити вас, — почув він голос у себе за спиною.
Власник повернувся. Жінка вже не була бліда, як те місячне сяйво. Завважив, що вона вища, ніж спершу здалася йому, що говорить з акцентом, якого він не міг упізнати, попри те що свого часу чув акценти багатьох чужинців.
— Вибачте, — сказав чоловік, перепрошуючи водночас і за те, що заснув, і за те, що досі не подбав про неї, як належало б власникові готелю. — Ваша кімната… — почав він, повертаючись до дверей тієї, що приготував, але побачив, що її мантія вже висить на каміні, а валіза, яку він залишив біля крісла, прилаштована в ногах ліжка.
— Я вже знайшла, дякую. Правду кажучи, я не сподівалася, що тут хтось буде, адже ліхтарі не горіли, дим не клубочився над димарями, принаймні я його не побачила.
Власник готелю взяв за правило не пхати носа в справи своїх гостей, але не зміг утриматися.
— Чому ви опинилися в цьому краї в таку негоду? — поцікавився він.
Мандрівниця всміхнулася йому слабкою подобою усмішки, з якої він зрозумів, що вона не випадково забрела сюди, проте це було зрозуміло вже з того, що ця жінка взагалі сюди дісталася.
— У мене тут, на цьому роздоріжжі, була призначена зустріч, — пояснила вона. — Ми домовилися про це вже давно. Але хто тоді міг подумати, що тут усе замете сніговіями.
— Так, та окрім вас, у мене тут нема інших мандрівників, — зізнався власник готелю.
У жінки промайнула тінь на обличчі, але то була лише миттєва реакція.
— Можна мені дочекатися у вас запланованої зустрічі? — запитала вона. — Я заплачу за кімнату.
— Звісно, можна. Я в усякому разі порадив би вам залишитися тут, бо он яка хуга надворі, — мовив власник готелю. І, ніби підтверджуючи його слова, вітер за вікном застогнав ще дужче. — Платити не обов’язково.
На обличчі жінки знову промайнула тінь, і цього разу на чолі залягли зморшки, але потім вона кивнула.
Щойно власник готелю розтулив рота, щоб запитати її ім’я, як вітер навстіж розчахнув зачинені вікна, закидавши велику незахищену залу снігом. Вогонь у каміні, відреагувавши, одразу викинув довгі язики полум’я. Жінка допомогла господареві зачинити вікна. Визирнувши в темряву, де шуміла бурхлива сніговиця, він ще раз подивувався, як вона взагалі змогла подолати її.
Коли вікна зачинили, а вогонь знову рівно запалахкотів у каміні, чоловік приніс суп, теплий хліб і вино. Вони сіли й разом поїли біля вогню. Попиваючи вино, говорили про книжки, а потім жінка стала розпитувати чоловіка про його готель (як давно він побудований і як довго вже тут живе його власник, скільки в ньому кімнат і чи водяться тут кажани). Господар натомість ні про що не розпитував гостю, а вона про себе нічого не розповідала.
Поївши й відкоркувавши ще одну пляшку вина, вони довго розмовляли про се, про те. Вітер угамувався, мов прислухаючись до їхньої розмови.
Власникові готелю здавалося, наче за стінами немає світу, немає вітру, немає буревію, немає ночі й немає дня. Була лише ця кімната, цей вогонь і ця жінка. І йому подобалося це.
Коли спливло чимало часу, жінка сором’язливо сказала, що їй буде краще спати в ліжку, а не в кріслі, і господар побажав доброї ночі, хай навіть не знав, день зараз чи ніч, а темрява за вікном відмовлялася виказувати правду.
Жінка всміхнулася йому й зачинила двері до своєї кімнати, і цієї самої миті з іншого боку власник готелю вперше відчув себе по-справжньому самотнім.
Він трохи посидів біля каміна в роздумах, тримаючи розгорнуту книжку, яку не читав, а потім пішов до своєї кімнати з іншого боку коридору й заснув без сновидінь.
Наступний день (це справді був день) минув у приємних клопотах. Мандрівниця допомогла власникові готелю спекти побільше хліба й навчила його готувати маленькі булочки у формі півмісяця, яких він раніше ніколи не бачив. Просіюючи борошно, вони розповідали одне одному історії. Міфи, казки й старі легенди. Власник готелю розповів історію про те, як вітер мандрує горами вздовж і впоперек, шукаючи щось загублене, що він завиває, тужачи за загубленим, і кличе його, щоб повернулося. І так одна за одною лунали оповідки.
— А що він загубив? — поцікавилася жінка.
Власник готелю знизав плечима.
— По-різному кажуть, — озвався він. — В одних версіях він загубив озеро, яке колись було в долині, де тепер тече річка. В інших — загубив кохану й стогне через те, що смертна не може навзаєм кохати вітер так само, як він її. У найпоширенішій версії він просто загубив дорогу, збився зі шляху, заблукав, тому що гори й долина розташовані незвично, він заплутався й тому лементує.