Власник готелю заснув, принаймні так він подумав. Не встиг оком змигнути, а на вулиці вже темно. Прокинувся він від того, що жінка, яка прийшла другою, підвелася з крісла.
Вона поцілувала свою співрозмовницю в щоку й повернулася до коридору.
— Дякую за вашу гостинність, — сказала гостя господареві, опинившись біля нього.
— Ви не залишитеся? — запитав він.
— Ні, мушу йти, — пояснила мандрівниця.
Власник готелю приніс її золоту мантію, сухісіньку й теплу на дотик. Він загорнув нею плечі жінки й допоміг застібнути пряжки, а вона знов усміхнулася йому привітно й тепло.
Здавалося, гостя хоче щось сказати, напевно, попередити про щось або побажати чогось, але змовчала і, коли господар відчинив двері, знов усміхнулася, а тоді вийшла в темряву.
Чоловік дивився вслід, поки гостю було видно (недовго), а потім зачинив і взяв на засув двері. Вітер знову став завивати.
Власник готелю пішов до каміна, біля якого сиділа темноволоса жінка, й аж тоді зрозумів, що не знає її імені.
— Уранці я піду, — сказала вона, не зводячи на нього очей. — Хочу заплатити за кімнату.
— Можете лишитися, — запропонував господар.
Він поклав руку на бильце її крісла. Гостя подивилася на його пальці та знову накрила їх своєю рукою.
— Мені хотілося б, — тихенько озвалася вона.
Чоловік підніс її руку до своїх вуст.
— Залишайтеся зі мною, — прошепотів їй у долоньку. — Будьте зі мною.
— Я мушу піти вранці, — повторила жінка.
Самотня сльозинка збігла її щокою.
— Хто знатиме, коли настане ранок за такої погоди? — запитав власник готелю, і гостя усміхнулася.
Вона підвелася з крісла біля вогню, узяла господаря за руку й повела до своєї кімнати та свого ліжка. А вітер навколо готелю завивав, гукаючи кохання та оплакуючи його втрату.
Адже жоден смертний не може кохати Місяць.
А тим паче довго.
Закарі Езра Роулінз цілковито впевнений: хтось ударив його в потилицю. Хоча йому здається, що він, упавши на сходи, забив лоба, бо, коли повертається до тями, саме лоб болить найдужче. А ще він цілком упевнений, що чув, як Мірабель сказала щось про чиєсь дихання, хоча достеменно не знає, про кого вона говорила.
Він узагалі достоту не знає нічого, крім того, що в нього болить голова, дуже болить. І майже не сумнівається, що прив’язаний до стільця.
Це добротний стілець із високою спинкою та бильцями, до яких зараз і прив’язані дуже міцними мотузками руки Закарі, вони обмотані чорною шворкою від зап’ясть аж до ліктів. Ноги теж зв’язані, але під столом їх не видно.
Це довгий обідній стіл з темної деревини, що стоїть посеред тьмяно освітленої кімнати десь, як припускає Закарі, у надрах «Клубу колекціонерів», зважаючи на висоту стель і ліпнину. Проте тут темніше — освітлений тільки стіл. Маленькі вбудовані в стелі світильники ллють рівномірні калюжки проміння на стіл від одного кінця до другого, де стоїть ще один стілець, оббитий темно-синім оксамитом; напевно, він такий самий, як і той, на якому сидить хлопець, адже ця кімната облаштована так, що всі меблі в ній мають гармонійно поєднуватися.
Крізь головний біль він чує ніжну класичну музику. Мабуть, Вівальді. Де заховані колонки, Закарі не знає. А може, колонок тут нема, а музика долинає з-за стін кімнати. Чи Вівальді взагалі грає лише в його уяві — це музичні галюциногенні ускладнення після незначного ушкодження голови.
Хлопець не пам’ятає, що сталося чи як він узагалі опинився на цій синій оксамитовій вечері для одного, де навіть їжі немає.
— Бачу, ви знову приєдналися до нас, містере Роулінз. — Голос одночасно лунає з усіх кутків кімнати. Колонки. І камери.
Закарі шукає серед пульсації в голові якусь відповідь, намагаючись опанувати обличчя, щоб воно не видало, як він нервує.
— Мене змусили повірити, що тут пригощатимуть чаєм.
Відповіді немає. Закарі дивиться на порожній стілець. Він чує Вівальді, більше нічого. На Мангеттені в принципі не може бути так тихо. Хлопець замислюється, де Мірабель, чи не прив’язана вона до стільця в іншій кімнаті. Замислюється, чи Доріан ще живий. Це здається маловірогідним, тож розмірковувати про це не хочеться. Закарі відчуває страшенний голод, спрагу чи те і те водночас. Цікаво, котра година? Не треба було дослухатися до себе, бо голод береться тепер гризти його, як сверблячка, змагаючись за увагу до себе з пульсацією в голові. Кучерик волосся падає на обличчя, і хлопець намагається повернути його на місце креативними рухами голови, але той уперто не піддається, зачепившись за кутик тимчасових окулярів. Закарі замислюється, чи закінчила Кет плести його рейвенкловський шарф і чи побачить він ще колись дівчину, і скільки мине часу, перш ніж у кампусі хтось почне перейматися тим, куди він зник. Тиждень? Два? Більше? Кет подумає, що він вирішив на довше залишитись у Нью-Йорку, а решта нічого не помітить до початку занять. Такі вони, небезпеки квазіусамітненого життя. У цій будівлі, напевно, є наповнені лугом ванни.