Першої ночі вона про це не думала, адже була заклопотана роботою та відпочинком, а також різними дрібничками, завдяки яким жінка почувалася щасливою: медом, доданим у чай, зірками в нічному небі, лляними простирадлами на ліжку.
Другої ночі скульпторка запитала поради в моря, позаяк воно багато ховає у своїх глибинах, але море не прохопилося жодним словом.
Третьої ночі майстриня не спала, складаючи в голові історію, яка могла б заховати що завгодно (хай чим би воно було) глибше, ніж комусь колись доводилося ховати речі, навіть глибше, ніж на морському дні.
Коли три ночі минули, мишоподібний чоловічок повернувся.
— Я хотіла б виконати те, про що ви просите, — відповіла йому скульпторка, — але не знаю, що саме ви хочете заховати. Я дам вам для нього скриньку. Це поміститься в скриньку?
Чоловічок кивнув і подякував.
— Поки що не дякуйте, — попередила вона. — Мені знадобиться рік. Повертайтеся за рік зі своїм скарбом.
Незнайомець насупився, але все-таки кивнув.
— Це не скарб у звичному розумінні, — сказав він, поцілував жінці руку, знаючи, що ніколи не зможе заплатити за таку послугу, і залишив її працювати.
Скульпторка гарувала цілий рік.
Вона відмовилася від усіх інших замовлень і доручень. Створила не одну історію, а багато. Історії всередині інших історій. Головоломки, повороти не туди й тупики з каменю, воску та диму. Жінка змайструвала замки` та знищила ключі до них. Вона сплела оповіді про те, що станеться, що могло б статися, що вже сталося, і про те, чого ніколи не станеться, і сплутала все це докупи.
Майстриня додала до свого міцного кам’яного витвору дещо з того, що творила в молодості, змішала елементи, які не піддалися б дії часу, з тими, які могли б зникнути відразу після створення.
Коли минув рік, мишоподібний чоловічок повернувся.
Скульпторка простягнула йому майстерно вирізьблену й прикрашену скриньку.
Чоловік поклав усередину дорогоцінність, яку мусив сховати. Скульпторка не показала, як зачиняти скриньку та як відчинити її знову. Це було відомо тільки їй.
— Дякую, — сказав чоловік і поцілував майстриню у вуста, у такий спосіб розплачуючись із нею, бо дати більшого не міг.
Жінка відповіла на його поцілунок і вирішила, що це справедлива ціна.
Після того як чоловічок поїхав, скульпторка більше нічого про нього не чула. Історія завмерла на місці.
Минуло багато років, і ті, хто шукав заховану річ, знайшли скульпторку.
Тільки-но дізнались, що ця жінка скоїла, вони відрізали їй руки.
В інший час в іншому місці: Інтерлюдія 2
Тепер забуте місто, дуже-дуже давно
Пірат (який залишається метафорою і водночас людиною та іноді стикається з труднощами, намагаючись поєднати обидві сутності) стоїть на березі, розглядаючи кораблі в Беззоряному морі неподалік від Гавані.
Чоловік дає своїм думкам намалювати себе поруч із дівчиною на борту одного з тих кораблів, що пливуть за далекі моря, кудись у майбутнє, подалі від цієї Гавані, щоб наблизитися до нової. Уявляє це так чітко й майже вірить, що це колись станеться. Він може уявити себе подалі звідси, вільним від правил та обмежень цього місця, неприхильним ні до кого, крім неї.
Він майже бачить зорі.
Пірат притискає дівчину міцніше, щоб та не мерзла, цілує її в плече, удаючи, наче попереду ціле життя, хоча насправді їм залишилося бути лише кілька хвилин разом.
Час, який уявляє собі чоловік, ще не прийшов до міста. І не скоро прийде.
Кораблі дуже далеко від берега. Позаду них уже стривожено калатають дзвони.
Пірат знає, хай навіть сам собі не зізнається, що їм усе-таки доведеться піти.
Дівчина (яка теж метафора, завжди мінлива метафора, що зрідка прибирає форми дівчини) теж це знає, знає навіть краще за нього, але вони ніколи не торкаються цієї теми.
Вони вже не вперше стоять разом на цих берегах. І не востаннє.
Цю історію вони переживатимуть знову і знову (разом і поодинці).
Клітка, до якої вони обоє потрапили, простора, але не має ключів.
Поки що.
Дівчина тягне пірата в затінок подалі від сяйва Беззоряного моря, бажаючи отримати якомога більше від часу, що залишився в них, перш ніж утрутяться Час і Доля.
Щоб віддати йому більше на згадку про себе.
Коли їх знаходять, дівчина зустрічає смерть із розплющеними очима, а крик коханого лунає в її вухах, аж поки беззоряна темрява вкотре не заявить свої права на неї: вона бачить океан світла, що лежить між цією точкою та їхньою свободою, — чистий і неохопний.
І вона здогадується, як їм його перетнути.
Книга III. Балада про Саймона та Елінор