Ніхто не бере на себе відповідальності за неї. Кожен вважає, що це виконає хтось інший, тож у підсумку ніхто дитиною не переймається.
У людей свої клопоти та приховані біди. Вони спостерігають, цікавляться й навіть переймаються її життям, але ненадовго. Не більш ніж на кілька хвилин, розсипаних дитячим життям, як опале листя.
Того першого дня, сівши в крісло, але ще не отримавши кролика, Елінор відповідає вголос на одне-єдине запитання, коли хтось цікавиться, чому вона тут зовсім сама.
— Я досліджую, — каже дівчинка.
Дитина вважає, що вона це робить непогано.
Закарі Езра Роулінз отямлюється в ліфті разом з панною з рожевим волоссям і пістолетом, яка, на його тверде переконання, щойно підпалила місце скоєних сьогодні злочинів, і непритомним чоловіком, який, можливо, причетний до замаху на вбивство: у голові пульсує, і хлопець ніяк не збагне, що йому конче потрібно — подрімати чи попити, і чому в цьому ліфтовому товаристві він почувається комфортніше, ніж почувався досі.
— Що за?.. — починає Закарі й не може дібрати слів, тож закінчує запитання до Мірабель, тицьнувши водночас у зброю в її руці й показавши на двері ліфта.
— Це виведе двері з ладу, і їй, дуже сподіваюся, знадобиться певний час, щоб знайти інші. Не дивися так на мене.
— Ти націлила на мене зброю.
— Ой, перепрошую! — зойкає Мірабель, дивлячись на свою руку, а тоді ховає пістолет у торбу. — Це древній пістолет з однією кулею, раз — і готово. У тебе кров тече. — Вона заглядає Закарі за вухо й виймає з кишені хусточку з візерунком з годинників. Коли дівчина витирає кров, він бачить, що тканина рясно забруднена. — Усе не так погано, — заспокоює Мірабель. — Просто й далі притискай хусточку. Виперемо її потім. Можливо, у тебе залишиться шрам, і тоді ми станемо близнюками.
Вона підіймає вгору волосся, демонструючи шрам за вухом, що його Закарі вже помічав раніше, і йому не треба розпитувати, звідки той узявся.
— Що тут діється? — натомість цікавиться він.
— Складно на це відповісти, Езро, — відповідає Мірабель. — Ти дуже напружений. Напевно, чайна церемонія видалася не надто приємною.
— Аллеґра погрожувала моїй матері, — каже хлопець.
У нього таке відчуття, що Мірабель намагається відволікти його. Заспокоїти.
— Це в її дусі, — погоджується дівчина.
— Може, вона жартувала?
— Ні, не жартувала. Але ця погроза була пов’язана з тим, щоб розповісти комусь про місце нашого призначення, еге ж?
Закарі киває.
— У неї свої пріоритети. Можливо, тобі слід залишитися тут на кілька днів. А я розвідаю. Аллеґра не вдіє нічого, поки не відчує, що іншого виходу нема. Вона мала нагоду здихатися кожного з нас, а ми троє досі живі-здорові. Начебто, — додає Мірабель, кинувши погляд на Доріана.
— Невже вона й справді вбиває людей? — питає хлопець.
— Вона наймає інших для цього. Ось тобі яскравий приклад. — І дівчина штовхає Доріанову ногу носаком свого черевика.
— Ти серйозно? — дивується Закарі.
— Хочеш іще одну історію? — пропонує Мірабель, простягаючи руку до своєї торби.
— Ні, не хочу ще однієї історії, — відповідає хлопець, та коли це говорить, знову аж язиком відчуває, як воно — бути у тілі лицаря, розбивати серця, пригадує більше деталей: викуваний візерунок на лицарських латах, літній вечір і цвітіння жасмину. Це задурманює голову, наче солодкий спогад про сон. І дарує несподіваний спокій.
Закарі відкидається на потертій оксамитовій лавиці та спирається головою на стінку ліфта. Відчуває вібрацію. Люстра над головою хитається, і від цього паморочиться в голові, тож хлопець заплющує очі.
— Тоді ти розкажи мені історію, — просить Мірабель, витягаючи його із сонного запаморочення. — Чом би тобі не розповісти мені все від початку й не пояснити, як ми тут опинилися. Приквел про дитинство можеш проминути: цю частину я вже знаю.
Закарі зітхає.
— Я знайшов ту книжку, — каже він, відмотуючи все назад і спиняючись простісінько на «Солодких муках», — у бібліотеці.
— Яку книжку? — перепитує дівчина.
Він вагається, але все-таки описує події, які після знахідки привели його на вечірку. Стислий переказ кількох попередніх днів, але його дратує, що так мало часу знадобилося, щоб переповісти все, і що історія, розкладена на окремі події, звучить якось убого.
— А що сталося з книжкою? — цікавиться Мірабель, коли Закарі змовкає.
— Гадав, що вона в нього, — пояснює хлопець, зиркнувши на Доріана. Зараз може здатися, що той спить, а не знепритомнів, і його голова впирається в край оксамитової лавки.
Дівчина перевіряє його кишені, дістаючи зв’язку ключів, кулькову ручку, вузький шкіряний гаманець із великою сумою готівки та читацький квиток з Нью-Йоркської публічної бібліотеки на ім’я Девіда Сміта разом з кількома візитками з іншими іменами й професіями, а також кілька чистих карток, прикрашених намальованою бджолою. Ані кредиток, ані документів. Ані книжки.