— Цього разу напій мав смак вина, солі та диму, — каже Мірабель. — Він би випив. Подивімося, чи спрацювало.
Тепер двері відчиняються.
Полегшення Закарі швидко минає, коли, ступивши до велетенського коридору, він розуміє, як далеко ще доведеться йти.
— Зараз ми його зареєструємо, — каже Мірабель. — А потім насправді чогось вип’ємо, адже ми цього заслужили.
Вони йдуть до кабінету Хранителя й наражаються на увагу кількох допитливих котів, що визирають з-за книжкових стосів і люстр, спостерігаючи за їхнім просуванням уперед.
— Почекай-но тут, — наказує Мірабель, перекидаючи всю вагу Доріана на хлопцеве плече, і ця вага знову видається навдивовижу тяжкою і справжньою, якої Закарі навіть не ладен визнати. — Просто флеш, чи не так?
— Гадаю, не цей термін використовують під час гри в кості.
Мірабель знизує плечима й рушає до кабінету Хранителя. Підслухати їхню розмову Закарі не вдається, хіба що деякі слова та фрази, які свідчать проте, що це, ймовірніше, суперечка, а не бесіда.
Раптом двері розчахуються, і до нього стрімголов мчить Хранитель.
На Закарі він навіть не дивиться, цілковито зосередивши всю увагу на Доріані. Він смикає його голову вгору, відкидає зі скронь густе й помережане сивиною волосся і втуплюється значно пильніше, ніж вивчав хлопця напередодні.
— Ви кинули кубики замість нього? — звертається Хранитель до Закарі.
— Так.
— Ви кидали їх навмисно для нього, а не просто випустили з рук?
— Ну, так, — відповідає хлопець. — Це нормально? — запитує він чи то в чоловіка, чи то в Мірабель, яка вийшла за ним з кабінету з перекинутими через плече торбами Закарі й компасом та ключем на ланцюжках у руці.
— Це… незвично, — каже Хранитель, але більше нічого не пояснює і, вочевидь, закінчивши оглядати Доріана, відпускає його. Чоловікова голова лягає на плече Закарі. Не прохопившись більше жодним словом, Хранитель розвертається, проходить повз Мірабель, іде до свого кабінету й зачиняє двері. Розминувшись із дівчиною, він обмінюється з нею багатозначними поглядами, але Закарі бачить лише обличчя Мірабель, а воно видає мало що.
— Що це було? — цікавиться він, поки Мірабель береться знову допомагати з Доріаном, додавши до колекції торб ще його наплічник.
— Достеменно не знаю, — відказує дівчина, однак очей не підводить. — Мабуть, ми порушили правила та ще й викинули малоймовірну комбінацію. Віднесімо його до кімнати. Не перечепися через котів.
Вони йдуть коридорами, яких Закарі раніше не бачив (один пофарбований мідною фарбою, в іншому книжки звисають зі стелі в петлях мотузок), деякі з них такі вузькі, що проминути їх утрьох неможливо й доводиться йти боком. Усе видається якимось дивним і величнішим, ніж запам’яталося Закарі. Тут більше затінених місць, більше книжок, з-поміж яких можна загубитися. Виникає враження, що коридори рухаються, розбігаючись навсібіч, мов змії, і Закарі не відводить погляду від підлоги під ногами, намагаючись зберегти рівновагу.
Вони опиняються в залі, заставленій столиками й стільцями для кафе, повсюди височіють складені стосами книжки з позолоченими кутиками. На одному зі столиків сидить маленький капловухий кіт у сріблясту смужку, він зацікавлено спостерігає за людьми. Підлога викладена чорно-золотим кахлем, візерунок якого нагадує лози. Деякі з них в’юняться стінами, укриваючи камінь аж до склепінчастої стелі. Мірабель дістає ключ і відмикає двері між лозами. За ними — кімнатка, схожа на помешкання Закарі, але в синіх відтінках, а меблі здебільшого полаковані й чорні. Не так щоб у стилі ар-деко, проте кімната мала б пахнути сигарами, і якщо на цьому зосередитися, то здається, що й справді трошечки пахне. Там, де нема темно-синіх килимків, підлога вкрита подібним до шахівниці кахлем. Запалений камін невеличкий і вигинається аркою. Зі шворок звисають підвішені до стелі численні лампочки без абажурів, що ллють тьмяне світло.
Закарі та Мірабель кладуть Доріана на ліжко (з купою подушок темно-синього кольору й віялоподібною спинкою), і в хлопця знову паморочиться в голові. У Закарі страшенно болять руки. Поглянувши на Мірабель, яка масажує собі плече, він розуміє, що дівчина почувається так само.
— Слід вигадати якесь правило щодо непритомності тут, — каже вона. — А може, нам просто потрібні тачки. — Дівчина підходить до панелі біля каміна. Закарі здогадується, що це таке, хай навіть дверцята вужчі й блискучіші, ніж у його кухонному ліфті. — Зніми з нього черевики й пальто, гаразд? — просить Мірабель, пишучи щось на клаптику паперу.
Закарі скидає з Доріана пошарпані броги, звільняючи яскраво-багряні шкарпетки з пальчиками, а потім обережно випорпує чоловіка з пальта, помічаючи пожмакану паперову квітку на вилозі. Кладучи пальто на стілець, Закарі намагається не пошкодити квітку дужче й навіть може тепер прочитати текст, хоча пам’ятає, що раніше слова були написані італійською: