Потім береться розглядати колекцію синіх скляних пляшок від газованої води на полиці. Можливо, тут є свічки, тоді він помістить їх у пляшки. Він не проти затишно влаштуватися. Йому вже затишно. Так затишно, що час від часу хочеться просто лягти на підлогу у ванній та тільки нагадувати собі про дихання.
Разом з торбою до Закарі повернувся і одяг, але він гірший за той, що на ньому, так само як речі з кімнати. Навіть його звичні окуляри порівняно з новими трохи програють, і Закарі вирішує далі носити позичені.
Біля однієї лампи хлопець знаходить розетку та встромляє свій телефон, попри те що вважає ці спроби марними.
Сідає біля вогню і знову гортає «Солодкі муки», відчуваючи полегшення від того, що возз’єднався з ними. У книжці бракує більшої кількості сторінок, ніж він пам’ятає. Мабуть, йому слід показати її Мірабель. Хлопець зупиняється на розділі про сина віщунки. «Поки що». Ну, тепер він тут. Таки дістався Гавані, хай навіть Беззоряного моря не знайшов. І що тепер?
Може, відстежити книжку у зворотному напрямку? Де вона була раніше? Закарі пригадує свої бібліотечні підказки з далекого минулого. «З бібліотеки… когось». Він заплющує очі, намагаючись пригадати аркуш паперу, який на заході, влаштованому Кет, дала йому Єлена. Пожертвувано… Якимось фондом… О господи. «Там була літера Д», — думає він. Можливо.
Кітінг. Прізвище закарбувалося в пам’яті, але пригадати ініціали він не може. Закарі не віриться, що він забув прихопити із собою ту записку.
Одне хлопець знає напевно: зрозуміти, яким має бути наступний крок, він не може, якщо лише цей крок не сон.
Закарі запихає «Солодкі муки» до своєї торби, повертає тарілки на Кухню, просить яблуко (йому надсилають срібну миску, наповнену жовтими яблуками з ніжним рожевим рум’янцем) і знову вирушає на незвідані простори Гавані.
Він намагається не користуватися компасом, але й гадки не має, у якому напрямку рухається певної миті. Знаходить кімнату, захаращену столами та кріслами, деякі з них стоять в окремих нішах попід стінами й навколо порожнього простору з додатковими стільцями та схожим на водограй фонтаном у центрі.
На дні фонтана лежать монетки — деякі хлопець упізнає, а інші йому незнайомі — це стоси бажань, що причаїлися під водою, яка тихенько булькоче. Закарі думає про фонтан з ключами й колекціонера ключів з Доріанової книжки й розмірковує, що з ним могло статися.
«Більше його ніхто не бачив».
Цікаво, чи хтось уже розмірковує, що сталося з ним самим? Напевно, ні.
За фонтаном є зала з низькою стелею, вхід до якої затуляє книжкова полиця і крісло. Щоб зайти туди, Закарі доводиться відсунути крісло. Зала тьмяно освітлена, у ній є кілька зачинених дверей. Увійшовши, хлопець розуміє, що саме в ній дивного. Річ не в тім, що тут бракує книжок чи котів, а в тім, що двері в залі не мають ані кулястих ручок, ані клямок. Самі лише замки. Він зупиняється біля одних з дверей і штовхає їх, але вони не піддаються. Детально оглянувши двері, Закарі помічає обгорілі сліди по краях дерева. У повітрі пахне димом, наче колись давно тут була пожежа. На дверях, там, де колись була ручка, залишився отвір, який заповнили новим, незгорілим шматком дерева. У затінку з протилежного боку зали ворушиться щось завелике, як на кота, проте, коли Закарі придивляється пильніше, нічого там не бачить.
Хлопець повертається до фонтана тим самим шляхом, яким прийшов, і вибирає іншу залу. Вона яскравіше освітлена, утім тут «яскравіше» — відносне поняття. У кожному її куточку вдосталь світла, щоб читати, і навіть більше того.
Він безцільно тиняється залою, йому не хочеться повертатися до Доріана, щоб поглянути, як він там, і його навіть трохи дратує, що це «він» так засіло в думках.
Закарі проходить повз картину зі свічкою і ладен присягнутися, що пломінець затріпотів від його руху, тому повертається до неї і виявляє, що це аж ніяка не картина, а рамка, яка висить на стіні навколо полиці з мерехтливою свічкою в срібному свічнику. Він розмірковує над тим, хто міг її запалити.
Роздуми перериває нявчання позаду. Закарі повертається й бачить персидського кота, який незмигно дивиться на нього зі скептичним виразом на приплюснутій мордочці.
— Якісь проблеми? — запитує кота хлопець.
— Мняоооорвррорр, — відповідає кіт сумішшю нявчання та гарчання, натякаючи, що в нього їх так багато, аж не знає, із чого розпочати.
— Я тебе слухаю, — мовить Закарі.
Знову дивиться на свічку — пломінець далі танцює в рамі.
І задуває.
Рама картини відразу здригається й падає вниз. Уся стіна нижче рами рухається, зникаючи в підлозі. Коли низ рамки торкається кахлю на підлозі, стіна зупиняється, згасла свічка застигає на рівні котячих очей.