У стіні, там, де була рама, тепер розверзлася прямокутна дірка. Закарі кидає погляд на кота, якого більше цікавить свічка й завиток диму, який можна ловити лапою.
Отвір досить великий, щоб хлопець міг у нього зайти, але не надто освітлений. Більшість світла потрапляє сюди від лампи з торочками, що стоїть на столі з протилежного боку зали. Закарі тягне лампу якомога ближче до нової знахідки, наскільки йому дає змогу це здійснити дріт, і думає, звідки тут струм і що станеться, якщо він зникне.
Лампа наближається до отвору, але не дістає, щоб заглянути в нього. Хлопець залишає її на підлозі й нахиляє (торочки неабияк тішать кота) у бік отвору. А сам переступає цю «не-картину» й опиняється всередині.
Під його черевиками на підлозі хрускотить щось відоме лише темряві, і Закарі думає, що це, мабуть, навіть на краще. Лампа чудово виконує свою роботу, але очам хлопця потрібні кілька секунд, щоб призвичаїтися. Він посуває позичені окуляри ближче до перенісся. Від того в кімнаті не стає світліше, тому що в ній усе згоріло. Те, що він вважав пилом, насправді є попелом, який укриває залишки того, що тут було раніше. І Закарі достеменно знає, що саме тут було раніше, бозна за скільки часу до його появи.
Стіл посередині кімнати й ляльковий будиночок на ньому згоріли, перетворившись на чорні руїни.
Стіни лялькового будиночка склалися всередину, дах обвалився. Його мешканці, довкілля — усе згоріло, залишивши по собі самі спогади. У кімнаті повно обвугленого паперу та предметів, які більше неможливо впізнати.
Закарі тягнеться, щоб торкнутися до самотньої зірки, що звисає на дивом збереженій линві зі стелі, і вона падає на підлогу й губиться серед тіней.
— Навіть крихітні імперії занепадають, — каже Закарі, звертаючись почасти до себе, а почасти до кота, який зазирає з коридору над краєм рами.
Кіт у відповідь зникає.
Під черевиками Закарі хрустить спалене дерево й уламки колишнього світу. Він іде до лялькового будиночка. Петля, що колись, мов двері, відчиняла будиночок, залишилася неушкодженою, і він смикає за неї. Від цього руху вона розривається, і фасад падає на стіл, відкриваючи нутрощі будиночка.
Усередині не геть усе зруйноване, як то в кімнаті, проте обвуглилося й почорніло. Спальні неможливо відрізнити від віталень чи кухні. Горище впало на підлогу й потягнуло за собою більшу частину даху.
В одній зі згорілих кімнат Закарі щось зацікавлює. Він витягує руку й дістає знахідку з руїн.
Це самотня лялька. Хлопець витирає з неї кіптяву краєм светра й підносить до світла. Дівчинка, напевно, була донькою найпершої лялькової родини, порцелянова й розмальована. Вона тріснула, але не розбилася.
Закарі залишає її стояти на згарищі свого будиночка.
Йому б хотілося подивитися, як тут усе було. Подивитися на будиночок, містечко й більше місто на протилежному березі моря. На різноманіття прибудов та переплутані сюжети. Мабуть, йому теж захотілося б додати туди щось своє. Залишити слід в історії. Закарі сам не розумів, як сильно йому цього хочеться, аж поки не зіткнувся з реальністю, у якій неможливо це зробити. Хлопець навіть не може збагнути, засмутився він, розгнівався чи розчарувався.
Час минає. Речі змінюються.
Закарі роздивляється кімнату, яка є найбільшою і тепер дає прихисток самотній ляльці на згарищі цілого її світу. Там, де зі стелі колись звисали зірки або планети, нині залишилися линви, тоненькі смужечки, схожі на павутиння. Тепер він бачить, що у великій пожежі, яка зжерла кімнату, вижило ще дещо. Уламки корабля в кутку, де колись був океан, шматок залізниці вздовж столу, з вікна головного будинку висунувся високий підлоговий годинник, а з полиці малесенькими скляними оченятами на нього дивиться олень, увесь зчорнілий (від копитець до крихітних ріжок), але неушкоджений.
Стіни вкриті колишніми шпалерами, що покрутилися, немов березова кора. Поряд з полицею з оленем є двері без ручки, і хлопець замислюється, чи це не ті самі двері, повз які він нещодавно йшов.
Кімната раптом починає скидатися на гробницю, запах горілого паперу та диму стає відчутнішим.
Лампа в залі падає, з власної примхи чи заручившись підтримкою кота. Лампочка розбивається з приглушеним тріском, і світло вимикається, залишивши самотнього Закарі в темряві сам на сам з обвугленими рештками мініатюрного всесвіту.
Він заплющує очі й рахує від десяти до нуля.
Якась його частина очікує, що, розплющивши очі, він знову опиниться у Вермонті, але хлопець залишається там само, де був десять секунд тому, і тепер бачить слабенький вогник, який вабить його до себе.