— То як мені тоді знову знайти її? — запитує Саймон.
— Можете почекати, — радить Хранитель. — Можливо, чекати доведеться довго, я не можу сказати.
Саймон неспроможний щось сказати. Хранитель сідає за свій стіл і поправляє книжковий стос. Зганяє рукою шар промокального порошку з розгорнутого гросбуха.
— Мабуть, ви не повірите мені, містере Кітінг, але я розумію, що ви відчуваєте, — каже він.
Саймон і далі протестує та сперечається з Хранителем, але ця суперечка лише обурює, адже жодні його слова та дії, включно з ко`панням стільців і жбурлянням книжок, не мають на незворушний спокій чоловіка жодного впливу.
— Нічого не вдієш, — укотре нагадує Хранитель. У нього такий вигляд, наче йому страшенно кортить випити горнятко чаю, але не хочеться кидати Саймона напризволяще. — Очевидно, ви натрапили на тріщину в часі. Такі речі непередбачувані, їх слід запечатувати.
— Я подорожував у майбутнє? — цікавиться Саймон, намагаючись зрозуміти. — Захована під землею бібліотека — це одне, а подорожі в часі — геть інше.
— Можливо, — відповідає Хранитель. — Та вірогідніше, ви обоє пройшли крізь простір, що звільнився від пут часу. Місце, де часу не існує.
— Не розумію.
Хранитель зітхає.
— Уявіть, що час — це ріка, — пояснює він, малюючи пальцем лінію в повітрі. На руках у нього кілька перснів, що блищать у променях світла. — Ріка тече в одному напрямку. Якщо на її шляху є затока, вода в ній не тече в тому самому напрямку, що решта ріки. Затока не підкорюється тим самим правилам. Ви знайшли затоку. Колись, за кілька місяців чи, може, років звідси, дівчина, з якою ви розмовляли, теж її знайшла. Ви обоє вийшли з ріки часу й потрапили в інше місце. Місце, до якого не належить жоден з вас.
— А є ще такі місця? Інші затоки — тут унизу?
— Ваші думки обрали немудрий шлях. Принаймні останні.
— Отже, є спосіб знайти її, це можливо.
— Я раджу вам піти додому, містере Кітінг, — мовить Хранитель. — Хай що ви шукали, тут вам цього не знайти.
Саймон хнюпиться. Оглядає кабінет, дерев’яні шухлядки з латунними ручками, шкіряні стільці з вигадливими подушечками. На тарелі на столі лежить кілька ланцюжків з компасами. Його мітла, мітла його матері, стоїть сперта на стіну, біля дверей. На одній подушці кіт згорнувся так, ніби спить, але одне око в нього напіврозплющене та вп’ялося в хлопця.
— Я ціную вашу пораду, сер, — каже Саймон Хранителю, — але не скористаюся нею.
Він бере з тареля на столі один з компасів, рвучко виходить, але не біжить, занурюючись глибше в напрямку Беззоряного моря, й озирається лише раз, щоб переконатися, що Хранитель не йде за ним. Позаду нього нема нічого, крім книжок та тіней.
Саймон звіряється з компасом і рухається далі попри те, що стрілка наполегливо вказує йому протилежний напрямок. Хлопець залишає Серце за спиною, прямуючи в невідомість.
Туди, де час не такий надійний.
Закарі Езра Роулінз сидить на потертій шкіряній канапі біля тріскотливого каміна глибоко під землею, і це, можливо, глупа ніч, він читає книжку.
Книжка, яку залишила йому Рима, написана від руки. Досі хлопець подолав лише кілька сторінок. Закарі читає її повільно. Мало того, що вона написана від руки, так ще й він не певен, якою мовою. Коли хлопець розфокусовує погляд, літери безладно сплітаються в щось не схоже на мову, тож від цього він нервує, а відтак болить голова. Закарі відкладає книжку й поправляє лампу, щоб краще було видно.
Хлопець намагається збагнути, як саме ця книжка пов’язана з усім іншим. Він переконаний, що дівчина-кролик — та сама дитина, що провалилася в часі через двері в «Солодких муках», а сюжет щойно покинув Гавань на березі Беззоряного моря, щоб познайомити читача з Кітінгом.
Закарі позіхає. Якщо він має намір прочитати всю книжку, йому знадобиться кава.
Його звична ручка для листування з Кухнею зникла, напевно, стараннями кота, тож хлопець роззирається в пошуках іншої. Зазвичай на камінній полиці під піратами-кроликами лежить кілька штук. Він посуває свічку й паперову зірку — щось падає на підлогу.
Хлопець тягнеться, щоб підняти пластиковий ключ-картку від готельного номера, аж раптом його рука застигає напівдорозі.
«Чимало часу тобі знадобилося», — зауважує голос у голові.
Закарі вагається, обираючи одну з таємниць, які треба розгадати.
Кладе ключ до кишені й виходить з кімнати.
Світло в коридорах тьмяне — мабуть, зараз пізніше, ніж він думав. Намагаючись пригадати, як дістатися місця свого призначення, хлопець повертає не туди.