Берегом ішов чоловік, несучи щось на коромислі. Очевидно, це був молочар: він ніс у село масло й молоко. Іноді Бхомбол бачив великі нори, з яких виглядали чорні гадюки. Він знав, що ці гадюки ловлять мишей і птахів.
— Пане Мухурі, — сказав стерновий, — скоро вже полудень, зараз буде село Кіштопур. Давайте зробимо зупинку і пообідаємо. Все одно, поки дістанемось до Джуроботтола, настане вечір. Скоро почнеться відплив, і тоді доведеться десь зупинитися.
— Ну гаразд, тримай до берега, — погодився добродій Мухурі.
Невдовзі човен причалив до пристані. Стерновий добре знав це село: там був дім його дядька. Сам дядько давно помер, і там жив двоюрідний брат стернового. Взявши з собою Бхомбола, стерновий рушив у село. Виявилося, що брата нема дома — він пішов на базар. Дома лишився єдиний мужчина — його десятилітній син Абу. Абу дуже зрадів стерновому. Він дав дядькові кальян, а коли той закінчив палити, взяв кальян і, на превеликий подив Бхомбола, затягнувся сам.
— Сходи принеси оберемок дров! — наказав стерновий.
— Цей хлопчик палить? — спитав Бхомбол. — Адже він малий.
Відповідь стернового страшенно здивувала Бхомбола:
— Ну то й що? Хай палить — адже він хлопець, а не дівчисько!
Трохи згодом повернувся Абу з оберемком дров. Стерновий узяв у нього великого ножа й пішов за хату — зрізати кілька листків з банана.
Тим часом Бхомбол розглядів, що на подвір'ї стоять дві хижки: одна трохи більша, а друга менша. Обидві були під стріхою, а стіни мали сплетені з джутових стебел. Хлопчик знав, що в таких халупах живуть дуже бідні люди.
Під манговим деревом, перед хатиною, ходила квочка з курчатами. По стінах халупи до самого даху плелося огудиння гарбузів. Поряд ріс якийсь чагарник і алое.
Стерновий повернувся, несучи кілька бананових листків.
— Ну, ходімо! — сказав він і поклав Абу на голову в'язку дров. — Однеси дрова на берег річки під хлібне дерево.
Повернувшись на берег, Бхомбол побачив, що добродій Мухурі вже купив у рибалок велику рибину з вусами. Вони нагадували вуса судді Кумуда з Дургапура. Його вуса були такі самі великі й довгі й завжди закручені вгору. Бхомбол спробував закрутити вуса риби, але з цього нічого не вийшло; однак це його трохи розвеселило. Дружина добродія Мухурі розвела вогонь і почала готувати обід.
— Рибу чиститиму я, — сказав Бхомбол. — Дайте мені ножа.
— У нас немає ножа на рибу, — відповів стерновий, — є тільки ось такий — зрізати траву, тростину тощо.
Лезо в ножа було довге і від постійного вживання посередині з'їдене.
— Нащо вам чистити рибу? Хай це робить Шучі.
Шучі взяв ножа в стернового і підійшов до рибини. З того, як він тримав ножа, було видно, що він ніколи не чистив риби.
— Одійди, одійди! Бачу, що незугарний, — не витримав добродій Мухурі.
— Ми самі почистимо рибину, — сказав стерновий. — Гей, Фазоре!
Підійшов Фазор і, поклавши рибину на банановий листок, почав її чистити. Бхомбол здивовано стежив за тим, як спритно орудував він ножем. Кілька круків закружляли над рибиною, потім посідали на сусіднє дерево. Звідкись з'явилося два собаки. Вони стояли неподалік і дивилися, як ріжуть рибу. Прилетіли два яструби і теж почали кружляти над берегом. Один сів на мангове дерево і пронизливо закричав. Під цим деревом веслярі готували щось собі на обід у чорних глиняних горщиках. Селянки, старі діди й діти підходили до берега і з цікавістю оглядали подорожніх.
— Звідки ви? — спитала добродія Мухурі одна жінка, одягнена в сарі з грубої тканини. Через плече в неї був перекинутий довгий рушник, в одній руці вона тримала великий глек, а в другій — маленьку паличку, якою чистять зуби. Її сиве волосся було підстрижене.
— Ми пливемо з Чормадаріпура, — відповіла дружина добродія Мухурі, мішаючи ложкою в казані.
— Куди?
— В Джурботтол.
— До кого?
— До пана Боша.
— Там живе ваш батько?
— Ні, тітка.
— А це ваша донька?.. Яка гарна! А хлопчик?
— Це небіж пана управителя контори в Чормадаріпурі.
— Який гарний хлопчик!.. Чому ви варите обід на березі? Тут вештається стільки людей… — Жінка глянула на веслярів. — Ви краще б зайшли в якусь хату в селі.
— Але ж ми тут нікого не знаємо.
— Шкода. Може, ви завітаєте до мене? Он мій дім, той, що під бляхою. Тут кожен скаже, де дім Дхотіндотто. Це мій молодший син. Він служить чиновником на залізниці і живе в місті. А тут я живу сама. Хіба можна довірити чужим вести господарство, пасти корів, працювати на городі? Ходімо краще до мене. Зараз я скупаюся і повернуся! — З цими словами жінка подалася до води.