Бхомбол посміхнувся: дядечко Шошті не впізнав його.
— Та й мені так здалося, — відказав Макхон. — Ну гаразд, я зараз помию руки й дістану сам.
— Добре, — мовив дядько Шошті і, видобувши з кишені книжечку для нотаток та олівець із нікельованим наконечником, почав щось шукати в ній.
Скориставшись з того, що дядько Шошті одвернувся, Бхомбол вибрався із свого сховища на дорогу й подався до села.
Він біг, весь час озираючись назад, на дядька Шошті. Але той усе ще гортав собі книжечку. Бхомбол боявся, щоб він не обернувся і не поглянув на дорогу. Хоч би там що, а треба добігти до заростів біля повороту й сховатися там. Та до них було ще далеко! Від швидкого бігу Бхомболу сперло дух. Лишилося кілька кроків… Все! Добіг!
Хлопець присів під деревом і віддихався. У горлі в нього пересохло від спраги, але води поблизу не було. Коли нап'єшся води з рисового поля, то неодмінно занедужаєш. А до села ще було далеченько. Однак попереду край дороги стояла хатина. Над її дахом ледь помітно струмів димок.
Сонце припікало дедалі дужче. Воно завжди палить у таку пору року. Хлопець занудьгував за домівкою. Він поглянув угору. По небу, наче журавлині ключі, пливли попелясті хмарки, а слідом за ними бігли їхні тіні.
Побоюючись, що його може помітити дядько Шошті, Бхомбол не пішов дорогою, а попростував до хатини заростями.
Підійшовши ближче, він зрозумів, що це була кузня. Важко сопіли ковальські міхи, а язики полум'я, наче червоні гадюки, погойдували своїми гнучкими шиями й сичали. Коваль кував лемеші, серпи і великі ножі. Бхомбол давно мріяв придбати великого ножа, такого гострого, щоб до його леза не можна було доторкнутися, не порізавши пальця. Та він нічого не сказав ковалеві про ніж, а просто попрохав води.
Голова в коваля була обмотана темною ганчіркою. Одяг на ньому був брудний і чорний, як сажа, а жилаве тіло мало колір залізної окалини. Схопивши кліщами леміш, він поклав його на вогонь і звів очі на Бхомбола.
— Ти звідки? — здивовано спитав він, побачивши, що хлопчик незнайомий йому.
— З Дургапура, — відповів Бхомбол.
— А де це Дургапур?
— Он там, — показав Бхомбол. — Я дуже хочу пити. Дайте мені води.
— Води? — Коваль озирнувся довкола, потім приніс із кутка глечик і налив у коряк води.
Стінки глечика взялися багаторічною пліснявою. Досить було глянути на глечика і його господаря, щоб одразу розхотілося пити. Та коли людина конає від спраги, вона питиме яку завгодно воду. Напившись, Бхомбол знову вирушив у напрямку села.
6. БАТАВСЬКИЙ ЛИМОН
Станція лишилася далеко позаду, а до села було вже рукою подати. Воно виявилося чималим. Тільки-но Бхомбол ввійшов у село, як побачив ліворуч будинок гончара. Наближалося свято Пуджа, і гончар ліпив статую Дургі.
Бхомбол зголоднів. Він вийняв з чадора грушу і почав жадібно їсти. Наминаючи грушу, хлопець розглядав будинок гончара. В садку біля самого паркану він побачив батавський лимон. Дерево рясніло овочами. Стиглі лимони були схожі на кульки з щирого золота. Бхомбол озирнувся довкола і переконався, що поблизу нікого нема. Жінка гончара готувала в хаті обід, а господар сидів за будинком. Заткнувши за пояс край дхоті, Бхомбол майнув через паркан і, як білка, видерся на дерево. Дерево гойдалося, листя шелестіло. Не встиг хлопець вирвати лимон, як з будинку пролунав крик гончаревої дружини:
— Хто це там виліз на дерево?
Бхомбол не озвався. Затиснувши лимон під пахвою, він почав швидко злазити. Гончарева жінка, схопивши чаплію, кинулась до дерева.
— Злодій! Злодій! — пронизливо кричала вона.
На її галас прибіг гончар з дрючком у руці і став прямо під деревом. Бхомбол зрозумів, що справи його кепські. Коли ще трохи опуститись, він зможе дотягнутися ногою до паркану, але гончарева дружина саме стояла біля паркану.
— Злазь! Негайно злазь! — кричало подружжя, розмахуючи чаплією і дрючком.
Бхомбол розумів, що коли він злізе, йому не минути лиха. Ну, а коли залишитись на дереві, вони скличуть людей і силоміць стягнуть його. Тоді вже не втекти.
— Злажу, злажу! — сказав він. — Я дуже голодний і вирвав лиш один лимон.
— Якщо ти голодний, то йди собі додому й попоїж, — відказав гончар. — Чого ти поліз на моє дерево? Чий ти син?
— Добродія Чакі.
— Що це за Чакі? Я не знаю ніякого Чакі.
— Він усе бреше, — встряла гончарева дружина. — Злодюга!..
Бхомбол розсердився. «Зараз пошпурю на них лимон і стрибну через паркан», — вирішив він.
— Злазь, бо я сам стягну тебе! — погрожував гончар.