І серед усього це було найбільш немислимим. Я б нізащо так не зміг: я кохав Емму, сказав їй про це і за жодних обставин не покинув би саму. Не тому, що я там якийсь лицар, чи відважний воїн, чи шляхетний. Нічого такого. Просто я боявся, що, покинувши її, сам себе потім згризу.
А ще були наші. Наші. Бідолашні приречені наші друзі. Нам треба було вирушити на їхні пошуки. Але як? Відколи потяг метро помчав геть, забираючи їх від нас, то жоден інший на станцію не в’їжджав. Та й після вибуху та пострілів, які добряче її струсонули, я не сумнівався, що більше тут поїздів не буде. У нас лишалося два виходи, і кожен був по-своєму жахливим. Піти за ними пішки через тунелі й надіятися, що дорогою нам не трапляться порожняки. Або ж піднятися ескалатором назустріч тому, що на нас там чигало (найпевніше — команда витворів-чистильників), а там перегрупуватися, переглянути ситуацію.
Я знав, який з цих варіантів прийнятний особисто для мене. Я вже вдосталь набувся в темряві, і порожняків з мене теж було більш ніж досить.
— Ходімо нагору. — Я підштовхнув Емму в бік зупиненого ескалатора. — Знайдемо безпечний куточок і вже там сплануємо наступний хід. А ти трохи відпочинеш і наберешся сил.
— І мови не може бути! — категорично заявила вона. — Ми наших не покинемо. Про моє самопочуття не думай.
— Ми й не кидаємо. Але треба бути реалістами. Ми поранені, беззахисні, а наші тепер за багато миль звідси, вони виїхали з підземки і вже на півдорозі до якогось іншого місця. Як ми взагалі їх шукати збираємося?
— Так само, як я знайшов вас, — втрутився Едисон. — Нюхом. Бачте, яка штука. Усі дивні мають цілковито неповторний запах, але його можуть відчути лише такі висококласні пси, як оце я. А ви, як виявилося, дуже духмяна групка дивних. Думаю, частково це пояснюється страхом. Ну й не купалися давно…
— Тоді ми йдемо за ними, — вирішила Емма.
І потягла мене до рейок (де й ті сили взялися). Я опирався, тягнучи її за руку до себе.
— Ні, ні… поїзди не їздитимуть ще довго, а якщо ми підемо пішки…
— Мені начхати на небезпеку. Я їх не покину.
— Це не просто небезпечно, це безглуздо. Еммо, їх уже нема, вони далеко.
Вона прийняла свою руку й подибала до колії. Перечепилася, ледь не впала.
— Скажи щось, — самими губами попросив я Едисона, і він вибіг уперед, щоб перегородити їй шлях.
— Боюся, що він має рацію. Якщо ми вирушимо пішки, запах наших друзів вивітриться швидше, ніж ми встигнемо їх знайти. Навіть у моїх надзвичайних здібностей є межа.
Емма зазирнула в тунель, перевела погляд на мене. Уся мука й душевна боротьба відбивалися тієї миті на її обличчі. Я простягнув руку.
— Прошу тебе, ходімо. Це не означатиме, що ми здалися.
— Ну гаразд, — з важким серцем промовила вона. — Гаразд.
Та не встигли ми рушити в бік ескалатора, як з темряви біля рейок до нас озвався чийсь голос.
— Сюди!
Голос був ледь чутний, проте знайомий, з російським акцентом. Складаний чоловік. Я придивився до темряви й зміг розгледіти зім’яті обриси його тіла біля колії. Одна рука була піднята. У нього під час шарпанини влучила куля, і я думав, що витвори запхали його в поїзд разом з рештою наших. Але ось він був, лежав і махав нам рукою.
— Сєрґєй! — вигукнула Емма.
— Ти його знаєш? — підозріливо примружився Едисон.
— Він жив у притулку пані Королик для дивних біженців, — пояснив я. У вухах поколювало від виття далеких сирен, що відлунням проникали з поверхні на станцію метро. До нас наближалися неприємності — можливо, замасковані під допомогу. І мені стало страшно, що наш єдиний шанс непомітно зникнути от-от щезне сам. Але й просто покинути складаного чоловіка ми не могли.
Уникаючи найвищих скляних рифів, Едисон поквапився до нього. Емма дозволила мені взяти себе під руку, й ми почовгали слідом за ним. Сєрґєй лежав на боці, весь засипаний уламками скла, і спливав кров’ю. Куля поцілила йому в якийсь життєво важливий орган. Його окуляри в дротяній оправі тріснули, і він усе намагався прилаштувати їх на носі, щоб краще мене роздивитися.