21 Та я так відповідаю серцю мойму, та й тому вповаю:
22 Ізза милосердя Господнього ми не вигинули, бо милосердє його не вичерпується.
23 Що ранок воно одновляється, велика бо вірність твоя!
24 Господь пай мій, говорить собі душа моя, то ж і буду я вповати на него.
25 Благий Господь до тих, хто надїється на його, - до душі, що його шукає.
26 Добре тому, хто без нарікання дожидає рятунку від Господа.
27 Благо людинї, що змалку несе ярмо (закону Господнього);
28 (що) Седить на самотї й мовчить, бо він (Бог) наложив се ярмо на його;
29 А він нахиляє уста свої в порох, та й думає: може бути, ще є надїя;
30 Хто надставляє бючому свою щоку й приймає, хоч би й до переситу зневагу;
31 Бо не на віки Господь покидає;
32 Та хоч і пішле злиднї, то й помилує по великій добротї своїй;
33 Не по свойму бо серцї карає він і посиляє смуток на дїтей людських,
34 А тодї, як вони під ноги беруть безсильних на землї,
35 Як несправедливо судять ближнього перед очима Всевишнього,
36 Як притискають другого в його дїлах; бо хиба ж Господь сього не бачить?
37 Хто ж бо сьміє сказати: І таке часом дїється, що Господь не повелїває!
38 Хиба ж не з уст (не з приказу) Всевишнього виходить нужда й щастє?
39 Чом же нарікає живуща людина? Нехай би нарікала на свої гріхи.
40 Розпитуймо й розвідуймо наші дороги та й обернїмось до Господа;
41 Здіймімо серце й руки наші до Бога на небі (й говорімо):
42 Ми одпали, ми непокірливі, тим то й не пощадив єси нас;
43 Ти оболїк себе гнївом і гнав та побивав нас без ощадку;
44 Ти закрив себе хмарою (гріхів наших), щоб не доходила до тебе молитва наша;
45 Соромом і гидотою зробив нас єси серед народів.
46 Отворили на нас роти свої всї вороги наші.
47 Страх і яма, опустошеннє й погибель - се наша доля.
48 Потоки вод проливає око моє над погибелю дочки народу мого.
49 Без упину виливає сльози око моє, та нема пільги,
50 Покіль із неба Господь не спогляне та не побачить.
51 Око моє наповнює смутком душу мою, споглядаючи на всї дочки міста мого.
52 Всякими способами намагались зловити мене, мов ту пташину, вороги мої, без усякої причини;
53 Вкинули мене живцем у яму й прикидали каміннєм.
54 Води знялися аж до голови в мене, я сказав собі: Пропав я!
55 І призивав я імя твоє, Господи, з ями глубокої:
56 Почуй голос мій; не затулюй уха твого від мого зітхання, від благання мого!
57 Так, ти зближувався, як я молився до тебе, й казав менї: Не бійся!
58 Ти боронив, Господи, мою справу; вибавляв життє моє.
59 Ти, Господи, й тепер бачиш кривду мою; розсуди ж справу мою!
60 Ти бачиш ненависть і те, що вони проти мене замишляють.
61 Ти чуєш, Господи, їх наругу, - всї їх підходи під мене,
62 (чуєш) Бесїди противників мо- їх і безнастанні хитрощі їх проти мене.
63 Глянь, чи вони седять, чи встають, - про мене в них все - глумлива пісня.
64 О, ти певно відплатиш їм, Господи, по учинкам рук їх;
65 Заслїпиш їх серця і проклін твій упаде на них;
66 Гонити меш їх, Господи, гнївом, і викорениш їх ізпід неба!
Плач Єремiї 4
1 Як потемнїло те золото, змінилось золото найлїпше! каміннє з сьвятинї роскидане по всїх роздорожжях.
2 Поважні синове Сионові, дорогі, як найчистїйше золото, - вони стали, як той посуд глиняний, як виріб рук ганчарських!
3 І потвори подають соски, та кормлять щенят своїх, а дочки народу мого стали жорстокі, мов ті струсицї в пустинї;
4 У немовлятка язик од згаги до піднебіння прилипає; їсти просять дїти, та нїхто їм не дає.
5 Хто їдав страви солодкі, умлїває з голоду по улицях, хто кохався на пурпурнім ложі, тулиться до гною.
6 Кара за безбожність дочки народу мого більша над покараннє Содоми: її бо стручено в хвилинї й руки людські не дотикали її.
7 Сієї ж князї були над снїг чисті, над молоко білі; тїло в них було румяне, немов ті коралї, й над сапфир сияло;
8 А нинї лице їх чорнїйше над усе чорне, не познають їх на улицї; кожа в них до костї прилипла, зосхла, мов та деревина.
9 Щасливійші ті, що від меча гинуть, нїж ті, що гинуть голодною смертю; сесї бо тануть поволи, побивані недостачею плодів земних.
10 Руки добросердних жінок варили дїток своїх, щоб мати з них їжу під час погибелї дочки народу мого.
11 Ізогнав Господь гнїв свій, вилив досаду гнїву свого, й запалив огонь на Сионї, що пожер його до підвалин.