Кімната оберталася дедалі швидше, кольори зливалися. Томас зібрався на силі й, поки темрява не поглинула його остаточно, сказав одну-єдину річ.
— Не хвилюйтеся, — шепнув він, сподіваючись, що його почують. — Я зробив це навмисно…
Разділ 47
Поринаючи в Переміну, Томас геть втратив відчуття часу.
Все почалося, як і першого дня у Ящику, — темрява й холод. Та цього разу Томас не відчував ані ніг, ані тіла. Він ніби плив у порожнечі, витріщаючись у чорну безодню. Томас нічого не бачив, нічого не чув, не вловлював жодних запахів. Його ніби позбавили п’ятьох головних чуттів, залишивши у вакуумі.
А час тягнувся. І тягнувся. Страх змінився цікавістю, а цікавість — нудьгою.
Нарешті, після нескінченного очікування, щось почало змінюватися.
Ніби повіяв легкий вітерець — він відчувався не тілом, а вухом. Потім десь далеко-далеко Томас побачив білуватий туман — це дим вирував, мов нескінченне торнадо, в якому не видно ні верху, ні низу. І тут Томас відчув порив вітру, що затягував у циклон: він вдарявся у спину, сіпаючи одяг і волосся, мов подерті прапори на щоглах у шторм.
Стовп густого туману спершу сунув на нього — чи, може, сам Томас плив у його напрямку, — спершу повільно, а потім з дедалі загрозливішою швидкістю. Там, де всього кілька секунд тому Томас бачив виразні контури тунелю, тепер простягалася безмежна біла гладінь.
І ось вона його поглинула; Томас відчув, як імла огорнула мозок, і голову затопили спогади з минулого.
І все решта перетворилося на біль.
Розділ 48
— Томасе.
Голос був далекий і мелодійний, як відлуння в довгому тунелі.
— Томасе, ти мене чуєш?
Відповідати не хотілося. Розум вимкнувся, не в змозі витерпіти біль, і тепер Томас боявся, що як дозволить собі отямитися, все повториться. Він побачив світло крізь повіки, та не міг розплющити очей і лежав нерухомо.
— Це Чак. Як ти? Будь ласка, тільки не помирай, чувак.
І тут Томас усе згадав: Глейд, гріверів, жалючу голку, Переміну. Спогади. Лабіринт не має розгадки! Вихід геть неочікуваний. Томаса просто причавив відчай.
Зі стогоном він зусиллям волі змусив себе розплющити повіки і побачив над собою кругле обличчя Чака, який злякано спостерігав за ним. Утім, невдовзі очі хлопчика засвітилися радістю, і він широко всміхнувся. Попри все, попри весь жах навколо, Чак усміхався.
— Він отямився! — загукав хлопчик, ні до кого конкретно не звертаючись. — Томас отямився!
Дзвінкий хлоп’ячий крик змусив Томаса здригнутися; він знову заплющив очі.
— Чаку, тобі обов’язково волати? Мені й так кепсько.
— Вибач. Я правда дуже радий, що ти вижив. Подякуй, що я тебе не розцілував від щастя.
— Ліпше не треба, Чаку, — Томас знову розплющив очі та спробував сісти, витягнувши ноги на ліжку і впираючись у стіну. Боліли всі суглоби і м’язи. — Як довго це тривало? — запитав він.
— Три дні, — відповів Чак. — 3 метою безпеки тебе на ніч ховали в Буцегарні, а вдень знову переносили сюди. За цей час нам разів зо тридцять здавалося, що ти не впораєшся. Але зараз ти як новенький!
Томас чудово уявляв себе збоку і знав, що має кепський вигляд.
— Грівери поверталися?
Чаків захват минувся умить; хлопець опустив очі та втупився в підлогу.
— Так. Схопили Зарта і ще двох. По одному за ніч. Мінхо з іншими бігунами знову прочісував Лабіринт, намагаючись знайти або вихід, або щось, до чого можна було б застосувати той безглуздий код, який ви виявили. Глухо… Як гадаєш, чому грівери щоразу забирають тільки одного шлапака?
Томас відчув нудоту — тепер він знав точну відповідь і на це питання, і на деякі інші. Знав досить, щоб зрозуміти, що часом ліпше чогось і не знати.
— Знайди Ньюта й Альбі, — нарешті сказав він. — Скажи, що треба скликати Збори. Якнайшвидше.
— Ти серйозно?
— Чаку, — зітхнув Томас, — я щойно пережив Переміну. Як вважаєш — я серйозно?
Без зайвих слів Чак схопився, кулею вилетів з кімнати і заходився кликати Ньюта. Його крики поступово стихали — хлопець віддалявся.
Томас заплющив очі й відкинув голову на стіну. Потім подумки покликав дівчину:
«Терезо!»
Якийсь час вона не відповідала, та раптом в його голові пролунав її голос, та так виразно, наче дівчина сиділа поруч.
«Це було нерозумно, Томе. Дуже і дуже нерозумно».
«Довелося на це піти», — відповів він.
«Я два дні страшенно сердилася на тебе. Бачив би ти себе! Шкіра, жили…