«Може, і не помітить, — подумав Томас. — Може».
Та щойно він згадав про жука-жалюка, який напевно встиг позначити місце їхнього укриття, хистка надія вмить розбилася об сувору реальність.
З клацанням і дзижчанням грівер і далі перекочувався коридором, виписуючи зиґзаґи. Під час кожної зупинки він випускав сталеві кінцівки-мацаки і нишпорив навколо себе, як робот, що вишукує ознаки життя на незвіданій планеті. Примарні тіні, які витанцьовували на стінах Лабіринту, збудили в Томасовій пам’яті розпливчастий спогад, захований глибоко в підсвідомості. Він раптом згадав, що змалку дуже боявся тіней на стінах. Йому раптом до щему в серці закортіло додому, в дитинство, — кинутися в обійми мами й тата, які, він сподівався, досі живі, сумують за ним і шукають його.
У ніс вдарив різкий запах горілого — смердюча суміш перегрітої машинної оливи і паленого м’яса. Просто в голові не вкладалося, що люди здатні створити таку страхітливу істоту і послати її полювати на дітей.
Намагаючись не думати про це, Томас заплющив очі й зосередився на тому, щоб не рухатися. Істота наближалася.
Вр-р-р.
Клац-клац-клац.
Вр-р-р.
Клац-клац-клац.
Не підводячи голови, Томас крадькома зиркнув униз, — грівер доповз до стіни, на якій вони з Альбі висіли. І зупинився біля зачиненої Брами, всього лишень за кілька ярдів правіше від Томаса.
«Будь ласка, вибери інший шлях», — подумки благав Томас.
«Поверни».
«Забирайся».
«Отуди».
«Будь ласка!»
Грівер випустив шпичаки і покотився просто до того місця, над яким висіли Томас з Альбі.
Вр-р-р.
Клац-клац-клац.
Зупинився, а потім підкотився просто до муру.
Томас затамував подих, щоб не зронити найменшого звуку. Зараз грівер був точно під хлопцями. Томасу кортіло подивитися вниз, але він розумів, що будь-який, навіть найслабший рух, здатен його виказати. Світло, які істота розсіювала на всі боки, і миті не затримувалося на місці, обнишпорюючи стіни коридору.
Аж раптом вогні згасли.
Все довкола поринуло в темряву. Запала тиша. Почвара наче відімкнулася — вона не ворушилася і не видавала жодних звуків. Стихло навіть виття. Тепер, коли погасло світло, Томас узагалі нічого не бачив.
Він мов осліп.
Серце, що мало не вискакувало з грудей, потребувало кисню, і Томас кілька разів вдихнув носом. А що як почвара почує дихання? Або відчує запах? Адже волосся, руки, одяг, все тіло просякнуте потом. Томаса охопив незвіданий досі страх, доводячи до божевілля.
Поки що все було тихо. Ні руху, ні світла, ні звуку. Очікування наступного кроку істоти просто добивало Томаса.
Спливли секунди. Хвилини. Томас уже не відчував власного тіла — груди оніміли. Він насилу приборкав бажання загорлати до чудовиська внизу: «Убий мене — або забирайся у свій барліг!»
Аж раптом коридор знову сповнило світло і звуки: грівер ожив, залунало дзижчання і клацання.
А потім істота полізла по стіні.
Розділ 20
Грівер шпичаками врізався у стіну, навсібіч розкидаючи обірвану лозу й уламки каміння. Як і лапки жука-жалюка, його кінцівки вправно ворушилися, оснащені гострими гаками, за допомогою яких він чіплявся за нерівності в кам’яних блоках і дерся нагору. Яскравий ліхтар на одному з мацаків освітив Томаса, та цього разу промінь не ковзнув убік.
Остання надія висоталася з Томасового тіла.
Залишалося хіба тікати. «Пробач, Альбі!» — подумав він, виплутуючись із лози, що утримувала його. Лівою рукою вхопившись за зарості плюща над головою, він розв’язав на грудях останні вузли і приготувався. Рухатися вгору не можна, бо грівер, котячись за ним, одразу ж наштовхнеться на Альбі. А спускатися вниз можна хіба в тому разі, якщо Томас надумав швидко піти з життя.
Доведеться рухатися вбік.
Томас потягнувся і схопив лозу за два фути ліворуч од себе, потім намотав її на руку і щосили смикнув. Лоза трималася міцно, як і попередні. Кинувши швидкий погляд униз, Томас помітив, що грівер здолав уже половину відстані до нього — тепер чудовисько не гаяло часу на зупинки і рухалося значно швидше.
Томас відкинув убік лозу, що звисала з грудей, і гойднувся ліворуч. Щоб, як маятник, не полетіти назад до того місця, де висів Альбі, він виставив руку і швидко схопився за іншу лозу. На щастя, вона виявилася грубенькою. Далі він учепився за неї обіруч і, розвернувшись обличчям до стіни, вперся підошвами. Витягнувши праву руку якнайдалі, вхопився ще за наступну лозу. Потім за наступну. Томас, як мавпа, спритно перескакував з лози на лозу, рухаючись навіть швидше, ніж розраховував.