Томас міг пишатися собою і власною сміливістю, та зараз відчував лише полегшення і неймовірну втому.
— Чому в нас вийшло те, що не виходило в інших?
— Не знаю. Важко розпитати загиблого, що він зробив не так.
Томасу ще дещо не давало спокою: чому варто було гріверам звалитися зі Стрімчака, як умить стихав передсмертний скрегіт, і чому не видно було, як вони летіли вниз. У цьому було щось дуже дивне і моторошне.
— Щойно вони перетнули край Стрімчака, то наче здиміли.
— Еге ж. Спершу це доводило до сказу. Дехто з глейдерів припускав, що в прірві щезають й інші речі, але це зовсім не так. Глянь-но.
Мінхо взяв камінь і жбурнув його вниз. Томас простежив за ним очима: камінь летів униз, залишаючись у полі зору, аж став ледве помітною цяткою і зник.
— І що це доводить? — обернувся Томас до Мінхо.
Бігун стенув плечима.
— Але ж камінь не зник, а спокійно падав.
— То що тоді сталося з гріверами?
Інтуїція підказувала Томасу, що у загадці Стрімчака ховається щось дуже важливе.
Мінхо знову стенув плечима.
— Містика якась. Та зараз у мене так болить голова, що я не можу про це думати.
Аж раптом Томаса наче струмом прошило: він згадав про Альбі, й думки про Стрімчак умить відійшли на задній план.
— Треба якнайшвидше повертатися і зняти Альбі з муру.
Він заледве звівся на ноги.
Побачивши подив Мінхо, Томас коротко пояснив, як підвісив Альбі на лозах плюща.
— Навряд чи він досі живий, — промовив Мінхо, понуро дивлячись під ноги.
Томас не хотів у це вірити.
— Звідки ти знаєш? Ходімо.
Похитуючись, він пошкандибав коридором.
— Тому що нікому ще не вдавалося… — Мінхо не договорив, але Томас здогадався, про що той подумав.
— Не вдавалося, бо грівери встигали вбити бігунів ще до того, як ви їх знаходили. Якщо я правильно зрозумів, Альбі отримав тільки укол голкою, так?
Мінхо зіп’явся на ноги, і вони з Томасом повільно почовгали до Глейду.
— Не знаю. Просто раніше ми з таким не стикалися. Були випадки, коли хлопців жалили вдень, але вони встигали отримати сироватку і потім проходили через Переміну. А тих шлапаків, які застрягали в Лабіринті вночі, ми так і не знаходили — хіба що за кілька днів, та й то зрідка. Так от, усі вони загинули такою жахливою смертю, що й уявити годі.
По цих словах Томас мимоволі здригнувся.
— Гадаю, після всього, що ми пережили, я і не таке можу уявити.
— Але ти, мабуть, правильно все зрозумів, — Мінхо з подивом підвів очі на Томаса. — Ми помилялися… сподіваюся, що помилялися. Оскільки ніхто з тих, кого вжалили і хто не повернувся до заходу сонця, не вижив, ми завжди вважали, що існує якась точка неповернення — коли вже марно застосовувати сироватку.
Очевидно було, що Мінхо в захваті від власної думки.
Коли вони звернули в черговий коридор, бігун випередив Томаса і тепер ішов бадьорим кроком. Але й Томас не пас задніх, сам дивуючись, наскільки добре він запам’ятав шлях у лабіринті коридорів. Часом він упізнавав потрібні повороти навіть раніше, ніж Мінхо встигав показати дорогу.
— О’кей, а ця сироватка… — почав Томас. — Я декілька разів чув про неї. Що це таке? І звідки вона береться?
— Це воно і є, шлапак. Сироватка. Проти гріверів.
Томас саркастичний пирхнув.
— А я вирішив, що встиг дізнатися все про це дурнувате місце. Чому сироватка? І чому гріверів називають гріверами?
Вони йшли нескінченними коридорами, звертаючи в дедалі нові й нові проходи, але тепер ніхто з них не забігав уперед.
— Не знаю, звідки пішли всі ці назви, — почав Мінхо, — але сироватку надсилають Творці — так ми їх називаємо. Вона з’являється щотижня в Ящику разом з іншими речами. Так було завжди. Це щось на кшталт ліків чи протиотрути. Вже розлита у шприци, а відтак готова до застосування, — Мінхо жестом показав, як встромляє голку собі в руку. — Вводиш цю чортівню в пораненого — і він врятований. Правда, потім людині доводиться переживати всі принади Переміни, однак вона видужує.
Хвилини дві спливли в тиші, поки Томас перетравлював нову інформацію. За цей час хлопці встигли ще двічі повернути. Томас міркував над Переміною і тим, що за нею криється. І ще, з незрозумілої причини, він думав про новеньку дівчину.
— Однак дивно, — провадив Мінхо. — Ми раніше ніколи про це не замислювалися. Якщо Альбі досі живий, то і справді немає причин, через які сироватка його не врятує. Нам чомусь втовкмачилося в наші гнилі довбешки, що вжаленим гаплик, тільки-но зачиниться Брама. Хочу на власні очі помилуватися цим повісельником на стіні — ти мене, певно, гнило дуриш.