Навіть Ньют підскочив, як ужалений.
— От гниляк! На якихось десять хвилин відлучишся; і медчуки одразу ж починають катувати бідолаху! — він похитав головою і легенько штовхнув Томаса ногою. — Знайди Чака і перекажи, що я доручив йому подбати про твоє спальне місце.
Сказавши це, він щодуху помчав до споруди.
Томас сповз на землю по грубій корі дерева, прихилився спиною до стовбура і заплющив очі, мріючи прокинутися з цього жахливого сну.
Розділ 3
Томас просидів довгенько, не маючи сил ворухнутися. Нарешті він змусив себе подивитися в бік перехнябленої споруди. Біля неї крутився гурт хлопчаків, які раз у раз тривожно позирали на верхні вікна, ніби чекали, що ось-ось звідти з вибухом, у хмарі осколків і трісок, на них вилетить якась почвара.
Томасову увагу привернуло дивне джерґотіння. Він глянув угору — і встиг помітити блідий червоний вогник, що вмить зник у гіллі. Підвівшись, Томас обійшов дерево з другого боку, витягуючи шию і намагаючись з’ясувати, звідки лунає джерготіння, та не побачив нічого, крім голого сіро-коричневого гілля, що стирчало мов кістляві пальці, надаючи дереву подоби живої істоти.
— Це один із цих… жуків-жалюків, — промовив хтось.
Томас обернувся — поруч стояв невисокий гладун, роздивляючись його. Зовсім юний — імовірно, наймолодший з усіх, кого Томас встиг тут зустріти; на вигляд йому було років дванадцять-тринадцять. Довге темне волосся, закладене за вуха, сягало плечей, на рум’яному круглому обличчі сяяли сумні блакитні очі.
Томас кивнув йому.
— Жуків… як-як?
— Жуків-жалюків, — повторив хлопчик, вказуючи на верхівку дерева. — Якщо у тебе стане клепки не лізти до них, вони тебе не чіпатимуть, — і по паузі додав, — шлапак.
Останнє слово він сказав так, наче ще не вповні опанував сленг Глейду.
Знову почувся моторошний зойк, — цього разу протяжніший, — від якого Томаса пройняв холодний піт.
— Що там відбувається? — запитав він, показуючи на споруду.
— Не знаю, — відповів кругловидий хлопчик високим дитячим голоском. — Це Бен. Йому добряче перепало. Вони таки до нього дісталися.
— Вони?..
Томасу дуже не сподобався зловісний тон, яким хлопчик вимовив це слово.
— Еге.
— Хто вони?
— Сподіваюся, тобі не доведеться це відчути на власній шкурі, — відповів хлопчина якось аж надто спокійно і невимушено. Він простягнув руку. — Мене звати Чак. Поки не з’явився ти, я вважався зелепушем.
«То он хто повинен подбати про мій нічліг?» — подумав Томас. До відчуття цілковитого дискомфорту додалось роздратування. Від нерозуміння того, що відбувається, розболілася голова.
— Чому всі називають мене зелепушем? — запитав він Чака, коротко потиснувши йому руку.
— Бо ти найновіший з-поміж новачків, — Чак тицьнув у Томаса пальцем і засміявся.
З будинку знову долинув навісний вереск, подібний до ревіння тварини на різниці.
— Як ти можеш сміятися? — здивувався Томас, нажаханий загадковим вереском. — Там наче хтось помирає.
— З ним усе буде гаразд. Ще ніхто не помирав, якщо встигав отримати сироватку. Тут усе — або нічого. Смерть або життя. Просто дуже боляче.
— Що — боляче? — запитав Томас по короткій паузі.
Очі Чака забігали.
— Ну… коли жалять грівери.
— Грівери?
Томас дедалі більше заплутувався. Жалять… Грівери… Почувши слова, від яких віяло чимось зловісним, він уже не був певен, що хоче знати подробиці.
Чак знизав плечима і, закотивши очі, відвернувся.
Томас досадливо зітхнув і знову притулився до дерева.
— Здається, ти знаєш не набагато більше за мене, — мовив він, хоч і розумів, що це зовсім не так. Його втрата пам’яті була дуже дивною: Томас пам’ятав, як влаштований світ, але багато подробиць, таких як обличчя людей і їхні імена, геть вилетіли з голови. Це якби в новій книжці було відсутнє кожне десяте слово, від чого неможливо зрозуміти сенс. Томас не пам’ятав навіть свого віку.
— Чаку… як ти гадаєш, скільки мені років?
Хлопчик окинув його поглядом з ніг до голови.
— Я б сказав, шістнадцять. Ну, якщо тобі цікаво, зріст приблизно метр вісімдесят… шатен. А ще бридкіший, ніж обсмажений на багатті шматок печінки, — він хихикнув.
Томас був вражений настільки, що останніх слів уже не чув. Шістнадцять?! Невже йому всього шістнадцять? Він почувався значно дорослішим.
— Ти серйозно? — він замовк, силкуючись добрати потрібні слова. — Як…
Томас почувався геть кепсько.