Тільки тепер Томас усвідомив, що саме сталося: він тепер справжній бігун і невдовзі вирушить досліджувати Лабіринт. Попри хвилювання, хлопець затремтів од захоплення; чомусь він був певен, що ліміт приготованих йому нещасть вичерпаний і більше вночі в Лабіринті вони не застрягнуть.
— А що з покаранням?
— Завтра, — відповів Ньют. — Потому як відсидиш у Буцегарні від підйому і до заходу.
«Один день, — подумав Томас. — Могло бути й гірше».
Нарешті збори закінчилися, і всі — за винятком Ньюта і Мінхо — поквапилися покинути приміщення. Ньют продовжував сидіти, щось там шкрябаючи у блокноті.
— Добре все минулося, — пробурмотів він.
Мінхо підійшов до Томаса і жартівливо штовхнув його кулаком у плече.
— А все цей шлапак винен.
Томас штовхнув його у відповідь.
— Наглядачем, кажеш? Правда хотів призначити мене наглядачем? Та ти ще більший псих, ніж Галлі!
Мінхо вдавано насупився.
— А що, спрацювало! Замахнувся на нездійсненне, зате отримав те, чого хотів. Віддячиш потім.
Лише тепер Томас зрозумів хитрий задум Мінхо і розплився в задоволеній усмішці.
І тут у двері постукали. Томас, обернувшись, побачив Чака. Той сиротою стояв на порозі з таким виглядом, ніби за ним щойно гнався грівер. Від усмішки Томаса не залишилося і сліду.
— Що сталося? — Ньют підвівся зі стільця. В його тоні було щось таке, від чого Томас захвилювався ще дужче.
— Мене медчуки послали… — Чак зніяковіло дивився в підлогу.
— Навіщо?
— Альбі б’ється в якомусь нападі, геть з котушок злетів — каже, йому треба з деким поговорити.
Ньют попрямував до дверей, але Чак підніс руку, зупиняючи його:
— Е-е… Не з тобою.
— Що ти маєш на увазі?
Чак указав на Томаса.
— Просить, щоб привели його.
Розділ 27
Вдруге за сьогодні у Томаса від подиву мову відібрало.
— То ходімо, — сказав Ньют і схопив Томаса за руку. — Без мене ти не підеш.
Томас рушив за Ньютом, а за ними поплентався Чак; вони вийшли з кімнати засідань і попрямували коридором до вузьких спіральних сходів, яких раніше Томас не помітив. Ньют уже поставив ногу на першу сходинку — і тут кинув на Чака сердитий погляд.
— Ти! Лишайся тут.
На диво, Чак нічого не відповів і просто кивнув. Томас подумав, що малого щось дуже налякало в поведінці Альбі.
— До речі, — сказав він, звертаючись до Чака. Ньют тим часом уже піднімався сходами. — Щойно мене прийняли в бігуни, тож тепер ти дружиш із крутим чуваком.
Він спробував пожартувати, щоб розвіяти наростаючий страх перед майбутньою зустріччю з Альбі — що як той, як і Бен, накинеться на нього зі звинуваченнями? Або, що гірше, накинеться в буквальному сенсі…
— Ага, точно, — пробурмотів Чак, відчужено втупившись у дерев’яні сходинки.
Томас, стенувши плечима, почав підніматися. Чоло зросилося потом, а долоні змокріли — йому страх як не хотілося туди йти.
Похмурий і серйозний Ньют чекав на Томаса нагорі. Піднявшись, хлопець опинився в протилежному кінці найдовшого темного коридору, в який потрапив у день своєї появи в Глейді. Він мимоволі уявив Бена, який борсався від болю, і в животі неприємно замлоїло; залишалося сподіватися, що Альбі минув гостру стадію Переміни і Томасу не доведеться знову спостерігати огидну картину: як набрякають жили на блідій шкірі, як глейдер б’ється в конвульсіях… Утім, він не виключав чогось гіршого, тому заздалегідь постарався взяти себе в руки.
Підійшли до других дверей праворуч, і Ньют легенько постукав. У відповідь пролунав стогін. Ньют відчинив двері — слабке рипіння сколихнуло в Томасовій пам’яті розпливчасті спогади з дитинства, коли він дивився фільми про будинки з привидами. Та не вдавалося зібрати докупи крихітні уривки спогадів: він пам’ятав фільми, але не обличчя акторів або своїх близьких, з якими ходив у кіно. Хлопець загалом пригадував, для чого потрібні кінотеатри, але деталі про те, які вони — ці кінотеатри, стерлися з пам’яті. Неможливо було описати це відчуття, навіть самому собі.
Ньют увійшов до кімнати і жестом закликав його. Переступаючи поріг, Томас подумки приготувався до найгіршого, та нічого страшного не побачив — на ліжку з заплющеними очима лежав звичайний хлопець, щоправда, вкрай виснажений.
— Він спить? — шепнув Томас, хоча на думці в нього крутилося зовсім інше питання: «Він точно не помер?»
— Не знаю, — тихо відповів Ньют, ступив уперед і сів на дерев’яний стілець біля ліжка. Томас сів на протилежному боці.