Вперше Томас відчув до Чака щось таке, що довело його до такої невимовної люті, аж закортіло когось убити. Адже хлопчик повинен вчитися в школі, жити в будинку, гратися з сусідськими дітьми. Чак заслуговував на кращу долю. Він мав право щовечора повертатися додому до батьків, які його люблять і піклуються про нього, — до мами, яка змушувала б його щовечора приймати душ, до тата, який допомагав би виконувати домашні завдання.
Томас зненавидів людей, що відірвали нещасну невинну дитину від родини. Він зненавидів їх з такою силою, на яку, здавалося, не здатна людина. Хлопець бажав їм не просто смерті, а смерті страшної і болісної. Йому страшенно хотілося, щоб Чак знову став щасливий.
Але їх усіх позбавили щастя. І їх усіх позбавили любові.
— Послухай мене, Чаку, — Томас зробив паузу, намагаючись заспокоїтися і тремтячим голосом не видати емоцій, що вирували в ньому. — Я впевнений, що в тебе є батьки. Я це знаю. Звучить жахливо, але ручаюся, що мама сидить у твоїй кімнаті, стискає подушку і дивиться у вікно на світ, який тебе у неї забрав. І я певен, що вона плаче. Ридає ридма, по-справжньому — промокаючи хусткою опухлі від сліз очі.
Чак не відповів, але до Томасового слуху долинуло тихе схлипування.
— Не здавайся, Чаку. Ми розгадаємо загадку і вшиємося звідси. Тепер я бігун, і, життям присягаюсь, поверну тебе додому. І твоя мама більше не плакатиме.
Томас щиро в це вірив. Слова горіли в його серці.
— Сподіваюся, ти маєш рацію, — відгукнувся Чак тремтячим голосом. І, показавши через ґрати обидва великі пальці, він пішов.
Палаючи ненавистю і сповнений рішучості дотримати обіцянку, Томас підвівся й почав міряти кроками маленьку камеру.
— Присягаюся, Чаку, — прошепотів він, ні до кого не звертаючись. — Присягаюся, що поверну тебе додому.
Розділ 31
Невдовзі після того, як прокотився гуркіт каміння, що свідчив про зачинення Брами на ніч, прийшов Альбі, щоб випустити Томаса на свободу, і це його страшенно здивувало. Заскреготів ключ у замку, і двері до камери розчахнулися.
— Ну як ти, шлапак, не вмер? — запитав Альбі. Томас дивився на нього з роззявленим ротом — ватажок глейдерів разюче відрізнявся від тієї людини, яку він тільки-но вчора бачив. Шкіра знову набула здорової барви, а від криваво-червоної сітки капілярів у очах і сліду не лишилося. Складалося враження, що за двадцять чотири години Альбі набрав п’ятнадцять фунтів ваги.
Альбі помітив, як Томас на нього вирячився.
— От гниляк, хлопче, ти чого так витріщився?
Наче в трансі, Томас лише злегка хитнув головою, намагаючись угадати, чи пам’ятає Альбі що-небудь з учорашньої розмови і чи розповів про неї іншим глейдерам.
— Що?.. Нічого. Просто неймовірно, що ти зміг так швидко одужати. Як почуваєшся?
Альбі відвів убік руку і напружив біцепс.
— Ніколи ще не почувався ліпше. Виходь.
Томас вийшов з камери, намагаючись не нишпорити очима навсібіч, аби не видати занепокоєння.
Альбі зачинив двері Буцегарні, замкнув засув на замок і обернувся до Томаса.
— По правді кажучи, це все брехня. Почуваюся гірше за шматок дристу, двічі загиджений грівером.
— Вчора саме такий у тебе й був вигляд.
Альбі хмуро подивився на нього, але Томас не зрозумів, прикидається той чи ні, тому поквапився пояснити:
— Але сьогодні вигляд у тебе чудовий. Серйозно кажу.
Альбі сховав ключі до кишені та притулився до дверей.
— Шкода, не вдалося нам вчора поговорити довше…
Серце у Томаса підстрибнуло. Тепер він міг чого завгодно очікувати від Альбі.
— Гм… Ну так…
— Я бачив те, що бачив, зелений. Правда, тепер все трохи розпливлося, та однак я ніколи цього не забуду. Спробував розповісти, але щось почало мене душити. А тепер, якщо картинки спливають перед очима, то вмить зникають, наче хтось не хоче, щоб я все згадав.
Перед Томасовими очима постала вчорашня жахлива сцена: Альбі борсається на ліжку і намагається сам себе задушити. Якби він того не побачив на власні очі, то в житті б не повірив.
— А зі мною що? Ти казав, що бачив мене. Чим я займався в минулому? — запитав він, попри страх почути відповідь.
Альбі задумливо задивився кудись удалечінь, помовчав, потім відповів:
— Ти був з Творцями. Допомагав їм. Але це не найстрашніше з того, що я згадав.
Томасу немов вгатили кулаком під дихало. «Допомагав їм?» Він хотів був уточнити, як саме допомагав, але слова застрягли в горлі.
Тим часом Альбі вів далі:
— Сподіваюся, Переміна не повертає справжніх спогадів, а підсовує липові. Дехто підозрює, що так воно і є. Хочеться вірити, що вони мають рацію. Якщо світ реально такий, яким я його побачив… — він не договорив. Запанувала гнітюча тиша.