Томас був збентежений, але вирішив продовжувати.
— Може, розкажеш докладніше, що ти про мене бачив?
Альбі похитав головою.
— Нізащо, шлапак. Бракувало мені ще раз спробувати себе придушити. Підозрюю, вони щось вводять людям у мозок, щоб керувати ними. Зуміли ж вони стерти нам пам’ять.
— Гм… Якщо я ворог, можливо, варто залишити мене під арештом? — напівжартома, напівсерйозно сказав Томас.
— Зелений, ти не ворог. Можливо, ти гнилоголовий баклан, та аж ніяк не ворог, — на зазвичай суворому обличчі Альбі майнула подоба посмішки. — Як на мене, те, що ти зробив — ризикуючи власною дупою, врятував мене і Мінхо, — аж ніяк не ворожий вчинок. Ні, щось тут не так. Є якась загадка в Переміні й протигріверній сироватці. Сподіваюся, все це затіяли винятково заради нашого блага.
Томас так зрадів тому, що Альбі не вважає його ворогом, аж не збагнув і половини сказаного.
— А все-таки — що ти згадав? Невже все так кепсько?
— Дещо згадав з дитинства: яким був, де мешкав і все таке. І знаєш, якби зараз до мене зійшов сам Бог і повідомив, що мене відсилають додому… — Альбі опустив очі та знову похитав головою. — Якщо все, що я бачив, — реальність, зелений, присягаюсь, я б на власне бажання подався б до гріверів, тільки б не повертатися назад.
Його слова про те, що справи кепські, лише розпалили Томасову цікавість. Закортіло дізнатися більше подробиць, вмовити Альбі бодай щось описати. Втім, Томас розумів, що ватажок глейдерів не забув, як душив сам себе, тому не так-то й легко буде розговорити його.
— Хтозна, Альбі. Можливо, спогади і правда фальшиві, а сироватка — просто наркотик, що викликає галюцинації.
Альбі з хвилину про щось міркував.
— Наркотики… Галюцинації… — він похитав головою. — Сумніваюся.
— Та однак ми мусимо вибратися звідси, — спробував Томас востаннє вмовити його.
— Красно дякую тобі, зелений, — саркастично відповів Альбі. — Навіть не знаю, як би ми жили без твоїх порад, — він знову ледь помітно посміхнувся.
Зміна в настрої співрозмовника вивела Томаса з похмурого стану.
— Та годі вже мене називати зеленим. Тепер дівчина — зелена.
— Гаразд, зелений, — Альбі зітхнув, натякаючи, що розмова його вкрай виснажила. — Ходи поїж чогось. Вважай, що вже відбув своє суворе тюремне покарання тривалістю в один день.
— І дня вистачило.
Попри бажання отримати відповіді, Томасу нетерпеливилося втекти подалі від Буцегарні. До того ж він страшенно зголоднів. Усміхнувшись до Альбі, він рушив просто до кухні, до їжі.
Вечеря була чудова.
Казан знав, що Томас пізніше з’явиться, тому залишив для нього велику тарілку з ростбіфом і картоплею, а поруч поклав записку, де йшлося, що в буфеті лежить печиво. Здається, кухар твердо поклав собі активно допомагати хлопцеві й за межами зали нарад.
Незабаром до Томаса приєднався Мінхо, вочевидь, вирішивши трохи підготувати його перед першим днем тренування, і поки той їв, розповів про те, над чим Томасові варто було б поміркувати перед сном.
Коли вони розійшлися, Томас одразу ж попрямував до місця, де спав минулої ночі, — до південно-західного кутка за Могильником. Він ішов, міркуючи про розмову з Чаком і про те, як це — коли є батьки, які можуть побажати тобі перед сном на добраніч.
Кілька хлопців ще нипали Глейдом, закінчуючи якісь справи, та загалом було тихо, наче глейдери прагнули якнайшвидше лягти і заснути, залишивши цей день у минулому. Того ж самого хотілося й Томасові.
Ковдри, які йому принесли минулої ночі, так і лежали на місці. Він підібрав їх і зручно вмостився просто в кутку, на стику двох кам’яних стін, де зарості плюща були особливо густі та м’які. Томас глибоко вдихнув, впускаючи в легені букет приємних лісових ароматів, і постарався розслабитися. Свіже чисте повітря знову навіяло думки про клімат у тутешніх краях — не надто спекотно, не надто холодно, дощів не буває, снігу не буває. Якби не факт, що підлітків відірвали від сімей, друзів і запроторили в Лабіринт разом з монстрами, місце могло б видатися раєм.
Утім, надто вже ідеальним усе тут здавалося. Томас нюхом це чув, та не міг пояснити.
Він замислився над тим, що Мінхо розповів йому під час вечері про розміри Лабіринту. Він не сумнівався в оцінці бігуна. Вперше хлопець усвідомив масштаби конструкції, коли визирнув зі Стрімчака, і досі не розумів, як можна було звести таку величезну споруду, що простягалася на кілька миль у всіх напрямках. Бігуни мали бути в ідеальній фізичній формі, аби щодня витримувати неймовірне навантаження.