Однак вони так і не знайшли виходу. І все одно, попри всю безнадійність ситуації, вони не здавалися.
Під час вечері Мінхо розповів Томасу одну стару байку, яка ні сіло ні впало спливла в його пам’яті, — про жінку, яка заблукала в лабіринті. Вона йшла цим лабіринтом, не відриваючи правої руки від стіни, і звертала винятково праворуч. Таким чином, завдяки простим законам фізики й геометрії, жінка зрештою дійшла до виходу з пастки. Цілком логічно.
Тільки не тут. Тут усі коридори вели назад у Глейд. Очевидячки, бігуни щось не враховували.
Завтра Томас почне тренування. Завтра він почне допомагати бігунам шукати те саме невраховане щось. Отоді-то Томас і прийняв рішення. Він забуде все дивне. Забуде все лихе. Забуде все. І не заспокоїться доти, доки не розгадає загадки і не знайде шляху додому.
«Завтра». Це слово ще довго плавало в голові, поки він нарешті не заснув.
Розділ 32
Мінхо збудив Томаса вдосвіта і, помахавши ліхтариком, дав команду йти за ним назад у Домівку. Від радості, що тренування починається, Томас легко скинув ранкову дрімоту. Хлопець вибрався з-під ковдри і без зайвих слів пішов за своїм учителем, обережно лавіруючи між тілами глейдерів, що влаштувалися на нічліг на моріжку, — якби не хропіння, можна було подумати, що вони мертві. Займалося на світ, і все навколо забарвилося в темно-сині тони, окреслилися тіні. Томас ніколи ще не бачив Глейд таким мирним. З Різниці долинуло кукурікання півня.
Нарешті, обігнувши Домівку й зупинившись у непримітному закутку, Мінхо витягнув ключ і відчинив перехняблені двері, що вели до невеликої комори. Томас аж затремтів від нетерплячки, намагаючись угадати, що ж там зберігається. У світлі ліхтаря його погляд вихопив якісь мотузки, ланцюги тощо, та коли промінь освітив відчинений ящик, доверху набитий взуттям, Томас мало не розсміявся — настільки все виявилося банальним.
— Тут зберігається найнеобхідніше, — пояснив Мінхо. — Принаймні для бігунів. Нам регулярно надсилають нове взуття. Якби не черевики, то ноги в нас давно б до кісток стерлися, — він схилився над ящиком. — У тебе який розмір?
— Розмір? — Томас замислився. — Я… навіть не знаю.
Хлопець знову здивувався тому, що мав лише загальне уявлення про речі, тоді як деталі зовсім вивітрилися з пам’яті. Він нахилився, зняв один з черевиків, у яких з’явився в Глейді» й зазирнув усередину.
— Одинадцятий.
— Боже, шлапак, ну й лижа в тебе… — Мінхо випростався, тримаючи в руці пару блискучих черевиків сірого кольору. — Так, здається, дещо знайшлося. Здуріти можна! Та в них, як в каное, можна плавати!
— Які моднячі.
Томас із черевиками в руках вийшов з комори і всівся на землю, щоб швидше їх приміряти. Невдовзі, взявши з полиць ще якісь речі, до нього підійшов Мінхо.
— Їх носять тільки бігуни і наглядачі, — сказав він. Не встиг Томас звести очі, як йому на коліна впав наручний годинник. Чорний, з пластиковим браслетом, простенький — електронний циферблат показував лишень час.
— Одягни і ніколи не знімай. Від нього може залежати твоє життя.
Томас страшенно зрадів — хоч він і вмів приблизно визначати час за положенням сонця і тіней, та очевидно, що бігун потребує точнішої інформації. Надівши годинник, Томас заходився приміряти черевик.
Тим часом Мінхо провадив:
— Ось тобі наплічник, пляшки на воду, коробка на обіди, запасні шорти, футболки і всілякі дрібниці, — він штурхнув Томаса в плече. Той звів очі: Мінхо простягав йому дві пари щільних трусів з білого блискучого матеріалу. — Ми називаємо їх «бігунками». В них завжди буде… гм… легко і комфортно.
— Легко і комфортно?
— Ну так. Розумієш, твій…
— Ясно. Можеш не продовжувати, — Томас узяв нижню білизну й інші дрібниці. — Я так бачу, ви все продумали до деталей.
— Ще б пак! За два роки клятої біганини сто разів можна зрозуміти, чого саме не вистачає, і попросити це прислати, — мовив Мінхо і заходився збирати свій наплічник.
— Хочеш сказати, ви можете замовляти необхідні речі? — здивувався Томас. Цікаво, з якого доброго дива Творці так опікуються глейдерами?
— Звісно. Просто кидаємо в Ящик записку, і справу зроблено. Правда, не факт, що Творці надішлють те, що попросимо. Буває, вони виконують прохання, буває — ні.
— А карту коли-небудь просили?
— Еге ж, — посміхнувся Мінхо, — було таке. І ще телевізор просили, та не пощастило. Напевно, ці гнилоголові не хочуть, щоб ми бачили, яке чудове життя за межами клятого Лабіринту.