Томас побіг за Мінхо у Браму, відзначивши про себе, як важко він дихає. Виною всьому нервове збудження, вирішив хлопець, скоро дихання вирівняється.
Хлопці звернули праворуч і побігли прямо по довгому коридору, минаючи кілька проходів, що відгалужувалися ліворуч. Досягнувши кінця коридору, Мінхо зменшив темп, перейшов майже на крок і, потягнувшись рукою за спину, вийняв з бічної кишені наплічника блокнот і олівець. Не зупиняючись, зробив якусь позначку і поклав усе на місце. Томасу стало цікаво, що записав Мінхо, але не встиг він розтулити рота, щоб це з’ясувати, як бігун пояснив:
— Загалом я… покладаюся на пам’ять, — в голосі Мінхо нарешті почулися ознаки навантаження. — Але приблизно кожен п’ятий поворот роблю помітки, які використовую по поверненні. Найчастіше фіксую зміни, що відбулися порівняно зі вчорашнім днем. Таким чином, використовуючи вчорашню карту, я потім швидко зможу намалювати сьогоднішню. Елементарно, чувак.
Томас був у захваті. Зі слів Мінхо складання карт і справді видавалося простим заняттям.
Вони ще трохи пробігли і досягли перетину коридорів. Перед ними були три можливі напрямки руху, та Мінхо без найменшого вагання звернув праворуч. Витягнувши з кишені ніж, він на ходу зрізав з муру великий пучок плюща, кинув його на землю собі за спину і побіг далі.
— Хлібні крихти? — поцікавився Томас, раптом згадавши стару казку. Він майже перестав дивуватися цим раптовим спалахам пам’яті.
— Хлібні крихти, — відгукнувся Мінхо. — Я — Гензель, а ти — Ґретель.
Вони бігли, дедалі заглиблюючись у Лабіринт, звертаючи то праворуч, то ліворуч. Після кожного повороту Мінхо зрізав і кидав на землю трифутові обрубки плюща. Томаса вражала вправність наглядача — той робив це все на ходу, навіть не збавляючи темпу.
— Гаразд, — нарешті промовив Мінхо. Він уже дихав набагато важче. — Тепер ти.
— Що я? — Томас не очікував, що в перший день йому доведеться робити щось самостійно, окрім як бігти слідом за наглядачем і просто спостерігати.
— Зрізуй плющ. Ти повинен навчитися робити це на автоматі всю дорогу. На зворотному шляху ми підбираємо обрізки або просто відкидаємо їх ногою вбік.
Спливло доволі багато часу, перш ніж у Томаса почало виходити на ходу зрізати лози, зате він робив щось сам, чому був невимовно радий. Після перших двох спроб йому довелося наздоганяти Мінхо, втретє він порізав палець, однак десь із десятої спроби хлопець почувся цілком упевнено і на бігу зрізав лози майже так само вправно, як Мінхо.
Здолавши ще деяку відстань — Томас гадки не мав, яку саме, але припускав, що близько трьох миль, — Мінхо перейшов на крок, а потім і зовсім зупинився.
— Привал.
Він скинув наплічник на землю і дістав з нього пляшку води і яблуко.
Томаса не довелося припрошувати — він з радістю вчинив за його прикладом і з жадібністю припав до пляшки, насолоджуючись прохолодною свіжістю води, що цілющим струмочком потекла до пересохлого горла.
— Пригальмуй, — зупинив його Мінхо. — Залиш на зворотну дорогу.
Томас відірвався від пляшки, задоволено зробив глибокий вдих і голосно відригнув. Відкусивши яблуко, він раптом відчув бадьорість. І зненацька думки повернулися до того дня, коли Мінхо з Альбі вирушили подивитися на мертвого грівера, після чого все пішло шкереберть.
— До речі, ти так і не розповів, що сталося з Альбі в той день. Зрозуміло, що грівер ожив, але що взагалі відбувалося?
Мінхо тим часом знову завдав на спину наплічник, очевидячки, готуючись рушати далі.
— Ну, той гниляк тільки вдав, що здох. Альбі, як ідіот, штовхнув грівера ногою, а ця гадина раптом ожила, випустила шпичаки і покотилася просто на нього. Правда, потім грівер дивно повівся, бо навіть не намагався атакувати. Мені здалося, що він хотів утекти, а Альбі просто перегородив йому шлях.
— Хочеш сказати, грівер тікав від вас?
Пам’ятаючи нещодавні події, Томас насилу вірив у версію Мінхо. Той стенув плечима.
— Ну, так. Мені здається, він потребував підзарядки абощо. Не знаю.
— А що з ним могло статися? Ти часом не помітив у нього на тілі якихось ран чи чогось незвичайного? — Томас і сам не знав, що намагався з’ясувати, але нутром чув, що дивна зміна в поведінці грівера відбулася не випадково і розгадка таємниці може допомогти їм у майбутньому.
Мінхо замислився.
— Ні. Той гниляк просто прикинувся мертвим — як воскова фігура. А потім — бах! — і ожив.
Томас швидко міркував, намагаючись знайти цьому бодай якесь пояснення, хоча навіть не знав, з чого почати і в якому напрямку рухатися.