— Цікаво, куди він утік… Ти не в курсі, де взагалі ховаються грівери? — він якусь мить помовчав, а потім додав: — Ніколи не пробували за ними простежити?
— Чувак, у тебе і правда манія самогубства якась. Піднімайся вже — треба йти.
З цими словами Мінхо розвернувся і попрямував далі.
Томас біг слідом, на ходу намагаючись самому собі відповісти на питання, що засіло в нього глибоко в мозку. Чому зовні дохлий грівер виявився не таким уже й дохлим і, головне, куди зник, коли ожив…
Геть заплутавшись, він вирішив про це не думати і помчав наздоганяти Мінхо.
Томас біг за Мінхо ще зо дві години, роблячи лише коротенькі перерви, які здавалися щоразу куцішими. Хоч Томас і був у доволі непоганій фізичній формі, та однак уже все боліло.
Нарешті Мінхо знову зупинився і зняв наплічник. Опустившись на землю і відкинувшись спиною на м’який плющ, вони мовчки сіли обідати. Томас смакував кожен шматочок бутерброда і овочів, якомога повільніше пережовуючи їжу. Він розтягував час, розуміючи, що Мінхо знову вирушить у путь, щойно він зробить останній ковток.
— Сьогодні зміни є? — запитав він.
Мінхо ляснув по кишені наплічника, в якому лежав блокнот.
— Звичайні перетасовки стін. Нічого такого, щоб порадувати твою кощаву дупу.
Томас захилив голову і зробив великий ковток води, дивлячись на виткі лози плюща на протилежному мурі. У листі промайнули червоні вогники і знайомий сріблястий відблиск. Сьогодні Томас досить часто бачив таке.
— А що це за жуки-жалюки такі? — запитав він. Ними, здавалося, кишить весь Лабіринт. Потім Томас згадав те, що бачив у Лабіринті вночі. Відтоді стільки сталося, що він не мав часу запитати. — І чому в них на спинах написано «БЕЗУМ»?
— Ми не змогли ще зловити жодного, — Мінхо впорався з обідом і сховав коробку в наплічник. — І що означає «БЕЗУМ», також не знаємо. Можливо, це написали, щоб нас відлякувати. Але, швидше за все, жуки-жалюки шпигують і жаліються. Жаліються їм. Іншого пояснення в нас немає.
— Кому — їм? — запитав Томас, готуючись поставити Мінхо ще кілька питань. У ньому знову закипала ненависть до людей за межами Лабіринту. — Є припущення?
— Ми гадки не маємо, хто такі Творці, — Мінхо мимоволі стиснув кулаки, наче когось душив. Обличчя його почервоніло. — Чекаю не дочекаюся, коли зможу дістатися до них і випатрати…
Та не встиг наглядач завершити свою думку, як Томас схопився і побіг на той бік коридору.
— Що це? — перебив він, прямуючи на сіренький блиск, який запримітив щойно під плющем, приблизно на рівні своєї голови.
— A-а, ти про це, — байдуже відгукнувся Мінхо.
Томас наблизився, відхилив лози плюща і здивовано втупився у квадратну металеву табличку зі словами, вибитими на ній великими літерами. Він провів рукою по напису, наче не вірячи очам.
Прочитавши текст уголос, хлопець повернувся до Мінхо.
— Це що таке?
Тілом побіг холодок. Томас не сумнівався, що напис безпосередньо стосується Творців.
— Та біс його зна. Цим весь Лабіринт обвішаний. Неначе знак якості поставили на своє чудове творіння, виродки. Я вже давно не зважаю.
Томас знову повернувся до зловісного напису, намагаючись придушити наростаюче занепокоєння.
— Звучить не надто обнадійливо. Безпрецедентний експеримент. Зона ураження мозку. Просто шикарно.
— Атож, шикарно, зелений. Ходімо.
Томас неохоче відпустив лози плюща, що вмить сховали табличку, завдав наплічник на спину і побіг слідом за Мінхо, й хвилини не перестаючи міркувати над загадковими словами.
За годину по обіді, коли хлопці опинилися в кінці дуже довгого прямого коридору без єдиного відгалуження, Мінхо зупинився.
— Останній глухий кут, — сказав він супутнику. — Треба повертатися.
Томас голосно зітхнув, намагаючись не думати про те, що вони провели в Лабіринті лише половину запланованого часу.
— Нічого нового?
— Ні. Стандартні зміни, — сухо відповів Мінхо, дивлячись на годинник. — Полудень минув, час назад.
Не чекаючи відповіді, він розвернувся і побіг у зворотному напрямку. Томас рушив слідом, обурюючись, що вони не можуть затриматися і ретельно дослідити мури.
— Але… — почав був Томас, порівнявшись із Мінхо.
— Це гниляк, чувак. Згадай, що я казав раніше: ми не можемо ризикувати даремно. До того ж сам подумай: ти і справді вважаєш, що десь тут є вихід? Таємні двері абощо?
— Не знаю… може. Якось ти песимістично налаштований.