Іншими словами, сонце, що два роки освітлювало Глейд, давало тепло і життя всім його мешканцям, виявилося зовсім не сонцем, а підробкою. По суті, підробкою в цьому місці було все.
Томас гадки не мав, що все це означає і до яких наслідків призведе, але точно знав, що має рацію. Це було єдине пояснення, яке приймав його раціональний мозок. Але, судячи з реакції глейдерів, ніхто з них поки не здогадався, щó відбулося насправді.
До Томаса підійшов Чак, і від переляку в його очах у Томаса аж серце впало.
— Що сталося? — запитав хлопчик з тремтінням у голосі. Він не зводив очей з неба, і Томас подумав, що в Чака напевно вже шия затерпла. — Схоже на здоровенну сіру стелю. Та таку низьку, що здається, можна рукою дотягнутися.
Томас слідом за Чаком звів погляд.
— Ага, цікаве у нас місце.
Це вже вдруге за двадцять чотири години Чак висловив уголос те, що крутилося в самого Томаса в голові. Небо і справді нагадувало стелю — стелю величезної кімнати.
— Може, збій якийсь стався і невдовзі все налагодиться.
Чак відірвав погляд від неба і перевів на Томаса.
— Збій? Про що це ти кажеш?
Не встиг Томас розтулити рота, щоб відповісти, аж раптом згадав Терезині слова, які пролунали в його голові перед сном: «Я щойно запустила Завершення». Збігу не могло бути. Томаса аж у піт кинуло. Хай яким було сонце — справжнім чи штучним, — воно зникло. І нічого доброго це не віщує.
— Томасе? — Чак легенько торкнувся його плеча.
— Що?
— Що ти маєш на увазі під словом «збій»? — повторив хлопчик.
На обдумування Томасові знадобився якийсь час.
— Ну… Гадаю, в цьому місці є щось таке, чого ми поки не знаємо. Не можна просто так змусити сонце згаснути. До того ж світла і так досить, хоч воно і тьмяне. Виникає питання: звідки воно?
Чак витріщив очі, наче щойно от йому розкрили найбільший секрет усесвіту.
— А й справді, Томасе, звідкіля світло? Як ти гадаєш, що тут взагалі відбувається?
Томас поклав руку хлопчикові на плече і легенько потиснув. Чак загнав його в глухий кут.
— Гадки не маю, Чаку. Чесне слово. Та впевнений, Ньют з Альбі з’ясують, що до чого.
— Томасе! — гукнув Мінхо. — Годі вже теревенити з Чакі. Збирайся швидше. І так забарилися.
Томас був приголомшений. Він чомусь вирішив, що зникнення сонця зруйнує всі їхні плани на сьогоднішній день.
— Ви все одно підете в Лабіринт? — запитав не менше здивований Чак. Томас зрадів, що хлопчик поставив це питання замість нього.
— Певно, що підемо, шлапак. А тобі хіба не треба дрист вигрібати? — відповів Мінхо і перевів погляд на Томаса. — Тепер у нас ще більше причин досліджувати Лабіринт. Якщо сонце і справді згасло, рослини і тварини довго не протягнуть. Я б сказав, градус відчаю дещо підвищився.
Коли Томас допетрав, до чого хилить наглядач, то аж сторопів.
— Хочеш сказати, ми залишимося там на ніч, щоб ретельно вивчити мури? — запитав він.
— Ні, — похитав Мінхо головою. — Не сьогодні, але, можливо, скоро, — він задер голову до неба. — Так, цікавенький ранок видався, нічого не скажеш. Гаразд, ходімо вже.
Вони з Мінхо швидко зібрали наплічники і похапки поснідали. За цей час Томас не промовив жодного слова; йому було не до розмов, адже всі його думки крутилися навколо плаского сірого неба і того, що йому подумки повідомила Тереза перед сном, — він не сумнівався, що слова належали їй.
Що вона мала на увазі під Завершенням? Хлопцеві кортіло поділитися з кимсь. З усіма.
Втім, він не розумів, що це означає, та й боявся зізнатися, що в голові чує голос дівчини. Бо ще подумають, що він збожеволів, і зачинять — і цього разу надовго.
Як слід усе зваживши, він вирішив поки що тримати язика за зубами й побіг починати другий тренувальний день з Мінхо під тьмяним безбарвним небом.
Грівера вони побачили ще до того, як досягли брами, яка з’єднувала восьмий і перший сектори.
Мінхо випереджав Томаса на кілька футів. Не встиг він завернути за ріг, як різко загальмував і ледве не впав, по інерції гойднувшись уперед. Відстрибнувши назад, наглядач схопив Томаса за футболку і втиснув у стіну.
— Ш-ш-ш, — прошепотів він. — Там грівер, хай йому грець!
Томас запитально розширив очі; його серце, що й до цього важко билося, шалено закалатало.
Мінхо просто притиснув палець до губ. Випустивши футболку напарника, він відступив на крок, а потім обережно прокрався до рогу, за яким побачив грівера. Дуже повільно він витягнув шию і визирнув. Томас ледве стримався, щоб не крикнути: обережніше!