Голова наглядача сіпнулася назад. Хлопець обернувся до Томаса й ледь чутно прошепотів:
— Сидить нерухомо, просто як той, якого ми вважали дохлим.
— І що нам робити? — якомога тихіше запитав Томас. Він силкувався подолати напад паніки. — Він до нас не наближається?
— Ні, бовдуре, сказав же тобі: сидить і не ворушиться.
— Ну і? — Томас розвів руками. — Що діятимемо?
Йому зовсім не хотілося залишатися так близько від грівера.
Мінхо якийсь час помовчав, мабуть, обмірковуючи, що робити, а потім відповів:
— Іншого шляху в наш сектор немає. Трохи зачекаємо. Якщо ця гадина поповзе до нас, побіжимо назад у Глейд.
Він знову зазирнув за ріг — й одразу ж різко обернувся.
— Чорт, він втік! За мною!
На щастя для Томаса, Мінхо не чекав на відповідь, тому не побачив його перекошеного від страху обличчя. Наглядач зірвався з місця і побіг туди, де щойно був грівер. Попри те, що інстинкт переконував Томаса не рипатися, хлопець помчав слідом.
Пробіг за Мінхо довгим коридором, звернув ліворуч, потім праворуч. Перш ніж повертати в бічні проходи, хлопці зупинялися, Мінхо обережно зазирав за ріг, повідомляв Томасу, що далеко за черговим поворотом зник хвіст грівера, після чого вони бігли далі. Після десяти хвилин гонитви бігуни опинилися в довгому коридорі, що закінчувався Стрімчаком, за яким не було нічого, крім мертвого неба. І грівер прямував просто до цього неба.
Мінхо так раптово зупинився, що Томас мало не налетів на нього. На їхніх очах грівер сховав шпичаки, підкотився до самісінького краю Стрімчака — і стрибнув уперед, у сіру безодню. Чудовисько зникло — наче тінь проковтнула іншу тінь.
Розділ 35
— Все ясно, — сказав Мінхо.
Томас стояв біля нього на краю Стрімчака, вдивляючись у сіру порожнечу. Там не було геть нічого, за що можна було б зачепитися оком, — ні ліворуч, ні праворуч, ні вгорі, ні внизу ні прямо. Нічого, стіна порожнечі.
— Що ясно? — перепитав Томас.
— Ми це бачимо вже тричі. Щось відбувається.
— Еге ж… — Томас розумів, до чого хилить Мінхо, але чекав, поки той пояснить усе сам.
— Той дохлий грівер, якого я знайшов першого разу, зник у цьому напрямку. Ми так і не бачили, щоб він повернувся, і він не пішов углиб Лабіринту. А потім ще ті чотири почвари, яких ми обдурили і які стрибнули звідси.
— Обдурили? — перепитав Томас. — Це ще хто кого обдурив.
Мінхо задумливо подивився на нього.
— Гм… Хай там як, а тепер ще цей, — він махнув рукою на прірву. — Сумнівів не лишається: отак грівери залишають Лабіринт. Схоже на чаклунство, таж і сонце просто так не згасне.
— Якщо вони можуть вийти цим шляхом, — мовив Томас, розвиваючи думку наглядача, — то і ми можемо.
— Знову ти зі своїми самогубчими ідеями, — засміявся Мінхо. — Мабуть, дуже скучив за гріверами. Думаєш, у їхньому лігві тебе бутербродами нагодують?
Томас похнюпився, відчуваючи, як згасає надія.
— Є кращі ідеї?
— Не все відразу, зелений. Давай-но спершу назбираємо каміння й усе перевіримо. Мені здається, десь тут є прихований вихід.
Вони позбирали всі каменюки, що лежали на землі, та здалося, що їх не досить, і тоді хлопці заходилися відламувати шматки кам’яних блоків з тріщин у стіні. Зібравши чималу гірку каміння, вони перетягли його до краю Стрімчака і сіли там, звісивши ноги. Томас подивився вниз, та крім сірої прямовисної стіни нічого не побачив.
Мінхо дістав блокнот з олівцем і поклав на землю.
— Треба все ретельно записати. Якась оптична ілюзія заважає нам побачити вихід. Ти теж не лови ґав і запам’ятовуй усе, що побачиш. Не хочу один відповідати за можливий промах шлапака, який зважиться стрибнути вниз першим.
— Певен, що цим шлапаком мусить стати наглядач бігунів, — спробував пожартувати Томас, відганяючи страх. На саму думку, що вони перебувають дуже близько від місця, звідки щомиті можуть повискакувати грівери, аж у пал кидало. — Не хвилюйся, ми обв’яжемо тебе міцною мотузкою.
— А це ідея! — Мінхо взяв камінь з купи. — Гаразд, кидатимемо по черзі, зиґзаґом — то далі, то ближче. Якщо якийсь чарівний вихід і справді існує, сподіваюся, наша затія спрацює.
Томас узяв камінь і, прицілившись, кинув його ліворуч, туди, де стіна коридору різко обривалася. Гострий уламок полетів униз, аж доки не зник у сірій порожнечі.
Тепер прийшла черга Мінхо. Він кинув камінчик приблизно на фут далі від того місця, в яке цілив Томас. Осколок полетів униз. Потім знову жбурляв Томас, цілячись ще на фут далі. Потім знову Мінхо. Каміння зникало в безодні. Бігуни продовжували кидати доти, доки не прокреслили уявну лінію завдовжки з дюжину футів од краю Стрімчака. Потім вони змістилися правіше, проводячи невидиму лінію вже в напрямку Лабіринту. Все каміння безперешкодно падало вниз.