— Так, але переважно мене тут називають Томасом. Хіба тільки Ньют називає мене Томмі. А «Том» звучить… якось по-домашньому, чи що. Хоча й не знаю, що таке справжня домівка, — він гірко посміхнувся. — Ми, здається, тут усі геть заплуталися.
Терезине обличчя вперше осяяла посмішка. Томас мало не відвернувся, бо така краса разюче контрастувала з цим похмурим сірим місцем. Здавалося, він просто не мав права милуватися цим обличчям.
— І справді заплуталися, — сказала вона. — І мені страшно.
— Можеш повірити, мені також.
Якийсь час вони сиділи мовчки, втупившись у землю.
— Що… — почав нарешті Томас, не знаючи, як сформулювати запитання. — Як… у тебе виходить говорити до мене подумки?
Тереза похитала головою.
«Не знаю. Просто вдається, а як — не знаю», — відповіла вона подумки, потім провадила вголос:
— Це наче якби ти спробував проїхатися тут на велосипеді. Можу заприсягтися, що ти сів би і поїхав, не замислюючись. Та хіба ти пам’ятаєш, як навчався їздити на ньому?
— Ні. Точніше… Я пам’ятаю, як катався, та не пам’ятаю, як учився… — Томас зробив паузу і скрушно додав: — І хто мене вчив, не пам’ятаю…
— Ну… — промовила дівчина і часто закліпала, зніяковівши через те, що мимоволі зіпсувала Томасу настрій. — Загалом, у мене приблизно так само.
— Вичерпне пояснення.
Тереза стенула плечима.
— Сподіваюся, ти нікому не казав про голос у голові? А то всі вирішать, що ми звихнуті.
— Ну… розповів, коли це сталося вперше. Та Ньют, напевно, думає, що в той день я просто перенервував.
Томасу дуже захотілося походити. Здавалося, що як він і далі сидітиме на місці, то збожеволіє. Хлопець підвівся і почав ходити туди-сюди.
— Забагато загадок ти загадала: незрозуміла записка з повідомленням, що ти «остання», кома, здатність спілкуватися зі мною подумки… Ти можеш усе це пояснити?
Тереза стежила очима за Томасом, який нипав перед нею туди-сюди.
— Прибережи сили і не став зайвих запитань. У мене залишилося тільки розпливчасте відчуття, що ми десь відігравали якусь важливу роль, що нас для чогось використовували і ми опинилися тут невипадково. Я знаю, що запустила Завершення чогось… хоч і не пам’ятаю, чого саме, — зітхнула вона. Її обличчя почервоніло. — Від моїх спогадів не більше зиску, ніж од твоїх.
— Помиляєшся. Ти знала, що мені стерли пам’ять, хоч я про це не згадував. Плюс те, про що ти тільки-но сказала. Думаю, ти не така безнадійна, як решта.
Вони довго дивилися одне одному в очі. Тереза про щось глибоко замислилася, наче намагалася збагнути, що відбувається.
«Я в глухому куті», — пролунав голос у Томасовій голові.
— Ну от, знову ти!.. — вигукнув він, хоч із приємністю відзначив, що фокус із телепатією більше його не лякає. — Як у тебе це виходить?
— Виходить, і все. Впевнена, що і в тебе вийде.
— Та щось і пробувати не хочеться, — хлопець сів на землю, зігнув ноги в колінах і обхопив їх руками, копіюючи Терезину позу. — Перед тим як ти мене тут знайшла, подумки ти мені дещо сказала. Сказала, що Лабіринт — це код. Що ти мала на увазі?
Тереза тільки похитала головою.
— Щойно я отямилась, то спершу подумала, що опинилася в божевільні: якісь дивні хлопчаки схилилися над ліжком, усе миготить перед очима, та ще й пам’ять сплуталася. Спробувала вхопитися за якісь уривки спогадів, та в голові чомусь сиділо саме це. А навіщо я тобі таке сказала про Лабіринт, вже й не пам’ятаю.
— Може, ти ще щось згадала?
— Здається, так.
Вона задерла лівий рукав сорочки, оголюючи біцепс. На ньому чорними маленькими літерами були написані якісь слова.
— Що це? — Томас нахилився, намагаючись роздивитися напис.
— Сам прочитай.
Букви були нерівні, та він зміг прочитати їх, нахилившись Майже впритул.
Серце Томаса прискорено забилося.
— БЕЗУМ. Знайоме слово, — він намагався зрозуміти, що може означати фраза на руці дівчини. — Це написано на місцевих маленьких істотах. На жуках-жалюках.
— А це що таке?
— Апарати, що зовні нагадують ящірок. Творці — ті, хто заслав нас сюди, — використовують їх для стеження за нами.
Тереза замислилася, втупившись у порожнечу, а потім подивилася на напис.
— Не можу пригадати, навіщо написала це, — сказала вона і, послинивши палець, заходилася стирати зі шкіри незрозумілі слова. — Якщо забуду, що тут написано, нагадай. Напевно, не просто так я це написала.
Томас міркував про ці три слова.
— До речі, а коли ти це зробила?
— Коли прокинулася. На тумбочці біля ліжка лежали блокнот і ручка…