— Я, — відповів Мінхо. — А ще Томас.
Усі подивилися на Томаса. Він мовчки кивнув на знак згоди, хоч і був наляканий до смерті. Зрештою, дослідження Лабіринту — реально ретельне дослідження — було саме тим, про що він мріяв відтоді, як уперше про нього почув.
— Я теж піду, якщо треба, — несподівано озвався Ньют. Попри те, що Ньют жодного разу про це навіть не обмовився, його хвора нога постійно нагадувала Томасу про те, що з хлопцем у Лабіринті сталося щось жахливе. — І я впевнений що всі бігуни згодяться приєднатися до нас.
— А ти куди зі своєю ногою? — сумно всміхнувся Альбі.
Ньют спохмурнів і опустив очі.
— Ну, щось не хочеться мені просити глейдерів зробити таке, чого самому мені робити не до шмиги.
Альбі різко відкинувся на ліжку.
— Роби як знаєш.
— Тобто? — підвівся Ньют. — Та що з тобою, чувак? Хочеш сказати, ми маємо вибір? Чи ти пропонуєш нам просто стирчати тут і чекати, поки грівери всіх не переб’ють?
Томасові раптом захотілося підскочити й заулюлюкати, адже Альбі от-от погодиться.
Та, здається, ватажок зовсім не засоромився і не збирався виправдовуватися.
— Принаймні краще, ніж самому бігти до них в обійми.
Ньют так і сів.
— Альбі, час уже тобі вмикати мозок і припинити верзти дурню.
Хай як прикро Томасу було це визнавати, але якщо хлопці хочуть чогось домогтися, вони потребують допомоги Альбі. Всі глейдери беззаперечно слухалися свого ватажка.
Альбі важко зітхнув і подивився по черзі в очі кожному.
— Щось я зовсім розклеївся, хлопці. Серйозно. Мені… шкода. Чорт, я більше не маю права бути тут головним.
У Томаса перехопило подих. Він не вірив власним вухам.
— Якого дідька… — почав Ньют.
— Ні! — вигукнув Альбі. Судячи з його приреченого виразу обличчя, він остаточно здався. — Я не те мав на увазі. Послухайте. Я не кажу, що ми повинні помінятися місцями абощо. Я кажу, що… гадаю, тепер приймати рішення повинні ви. Я сам собі не довіряю. Отож… я вчиню так, як ви скажете.
Мабуть, Мінхо і Ньют були вражені не менше за Томаса.
— Гм… гаразд, — невпевнено протягнув Ньют. — От побачиш, у нас усе вийде. Обіцяю.
— Еге ж, — буркнув Альбі. І по довгій паузі провадив, та тепер у його голосі виразно чулося дивне збудження. — Слухайте. Зробімо ось що: ви призначите мене головним з аналізу карт, а я, своєю чергою, змушу глейдерів вивчати ці карти, поки дірки в них не прокрутять.
— Мене влаштовує, — відповів Мінхо. Томас хотів був підтакнути, та засумнівався, чи варто зараз влазити йому.
Альбі знову опустив ноги на долівку.
— Знаєте, годі й вигадати щось дурніше, ніж засісти тут на ніч. Сидіти б нам зараз у Картосховищі й працювати.
— Можливо, й так, — Мінхо стенув плечима.
— Ну… Я йду туди, — сказав Альбі й рішуче кивнув. — Просто зараз.
— Забудь, Альбі, — похитав Ньют головою. — Вже чути виття гріверів, хай їм грець. Зачекаймо до ранку.
Альбі нахилився вперед, упершись руками в коліна.
— Народ, ви щойно от розвели кляту пропаганду, а тепер, коли я повівся на вашу балаканину, почали скиглити. Я мушу стати таким, як раніше, і якщо я вирішив щось зробити, то зроблю. Я мушу зайнятися чимось корисним!
Томас відчув полегшення. Всі ці суперечки діяли на нього гнітюче.
— Серйозно, — підвівся Альбі, — мені це необхідно.
Він рішуче рушив до виходу.
— Ти ж це не серйозно? — вигукнув Ньют. — Зараз надвір виходити не можна!
— Я йду, і все, — Альбі витягнув з кишені в’язку ключів і потрусив ними, наче дражнив. Томас ніяк не міг збагнути, з якого доброго дива вожак глейдерів раптом так посміливішав. — Побачимося вранці, гниляки.
І він вийшов.
Дивно було усвідомлювати, що вже давно ніч, що темрява б мала поглинути все довкола, а натомість за вікном панували сірі сутінки. Така зміна освітлення діяла Томасу на нерви, а бажання поспати, яке щохвилини ставало дедалі наполегливішим, сприймалося як щось протиприродне. Час тягнувся болісно довго, і хлопець уже почав сумніватися, чи прийде колись ранок узагалі.
Глейдери давно повдягалися і, закутавшись у ковдри, намагалися заснути, що, втім, здавалося геть неможливим. У кімнаті панувала напружена атмосфера очікування чогось жахливого. Ніхто майже не розмовляв — чулося лишень шарудіння й тихе перешіптування.
Томас силкувався заснути, розуміючи, що таким чином час спливе значно швидше, та марно. Він лежав на долівці горішнього поверху на ковдрі зі ще кількома глейдерами. Єдине ліжко дісталося Ньютові.