— То що ти хотів мені розповісти? — спитав він у Ньюта. — Ти сказав, у нас проблеми…
— Ага, — Ньют тицьнув пальцем собі за спину. — Ще можеш помилуватися на дим.
Томас поглянув у той бік. Важкі сталеві двері Картосховища були прочинені, і з них цебеніла, розчиняючись у сірому небі, тонка цівка чорного диму.
— Хтось спалив скрині з картами, — пояснив Ньют. — Усі до останньої.
Томас чомусь не надто переймався втратою карт — вони йому здавалися все одно нічого не вартими. Зараз він стояв перед віконцем Буцегарні, а Ньют і Мінхо пішли до Картосховища розслідувати саботаж. Хлопець помітив, як вони загадково перезирнулися, наче очима обмінялися секретною інформацією. Втім, зараз його хвилювало зовсім інше.
— Терезо! — покликав він.
Протираючи очі, дівчина з’явилася у віконці.
— Ніхто не загинув? — запитала вона сонним голосом.
— Ти що, спала? — здивувався Томас. Упевнившись, що з Терезою все гаразд, він заспокоївся.
— Спала, — відповіла вона. — Поки не почула, як щось почало трощити Домівку. Що сталося?
Томас похитав головою, не вірячи власним вухам.
— Не збагну, як можна спати під скрегіт почвар, які розгулюють Глейдом.
— А ти бодай раз спробуй вийти з коми. Подивилася б я тоді на тебе, — саркастично промовила дівчина й подумки додала: «Може, даси відповідь на питання?»
Томас кліпнув: він уже встиг відвикнути від звучання її голосу в своїй голові.
— Облиш ці дурниці.
— Тоді розкажи, що у вас там сталося.
Томас зітхнув, не знаючи, з чого почати. Історія була страшенно довга, а йому зовсім не хотілося переповідати все від початку до кінця.
— Ти не знаєш Галлі, але це один тутешній псих, який утік кілька днів тому. Так от, сьогодні він раптом з’явився, а потім кинувся на грівера і знову зник у Лабіринті. Все це було страшенно дивно.
Томасові досі не вірилося, що все це відбулося насправді.
— Вичерпно, — ущипнула Тереза.
— Ага, — хлопець обернувся, виглядаючи Альбі. Зараз він напевно випустив би Терезу. Глейдери розбрелися по всій території, та їхнього ватажка ніде не було видно. Томас знову повернувся до дівчини. — Не можу збагнути, чому грівери забралися відразу, щойно злапали Галлі. Він щось казав про те, що грівери вбиватимуть нас по одному щоночі, поки не переб’ють усіх. Псих двічі повторив це.
Тереза пропхала руки крізь ґрати і поклала на бетонне підвіконня.
— По одному щоночі? Навіщо?
— Гадки не маю. Він ще сказав, це якось пов’язано зі… змінними. Щось таке.
У Томаса знову виникло незрозуміле бажання — таке ж, як і минулої ночі, — торкнутися її руки. Втім, він себе швидко опанував.
— Томе, я все думала про те, що тобі сказала. Ну, Лабіринт — це код… Знаєш, ніч на самоті в камері здатна творити дива: мозок починає працювати за призначенням.
— І що це означає?
Згораючи від цікавості, Томас постарався абстрагуватися від криків і суперечок, що линули звідусіль: звістка про пожежу в Картосховищі ширилася Глейдом.
— Подумай: стіни щодня переміщаються, так?
— Так.
Хлопець відчував, що Тереза на шляху до розгадки.
— І Мінхо стверджує, що їхні конфігурації щось означають, так?
— Так.
Томасів мозок напружено запрацював; здалося навіть, що спогади з минулого раптом стали вивільнятися зі скаламученого розуму.
— Я не пам’ятаю, чому сказала про код. Знаю, що, коли вийшла з коми, у мене в голові була справжня мішанина з думок і уривків спогадів. Божевільне відчуття, ніби мені буквально спорожняють пам’ять, висмоктують її. Тоді-то я й подумала, що мушу повідомити про код, перш ніж мене зовсім позбавлять пам’яті. Тож, напевно, це дуже важливо.
Томас майже не слухав її — він силкувався розгадати загадку.
— Хлопці завжди порівнювали конфігурації стін у секторах по днях — карту сьогоднішнього дня звіряли з учорашньою, вчорашню з позавчорашньою і так далі. Причому кожен бігун аналізував лише свій сектор. Ось я і думаю: може, треба порівнювати конфігурації різних секторів… — він замовк, відчуваючи, що вхопився за щось важливе.
Вочевидь, Тереза теж його не слухала, бо й далі міркувала вголос:
— Перше, що мені спадає на думку при слові «код», — літери. Літери алфавіту. Можливо, в конфігураціях Лабіринту закладене якесь літерне повідомлення…
І тут Томаса осяяло — йому навіть здалося, що він почув у мозку клацання, з яким окремі частини пазлу склалися в єдине ціле.
— Ти маєш рацію! Точно! Бігуни весь цей час шукали зовсім не те, що треба! Вони взагалі неправильно аналізували карти!