Песимістичний настрій наглядача спантеличив Томаса.
— І хто з нас вирішив усе покинути?
Мінхо так різко підвів голову, що Томас мимоволі відступив назад. Очі наглядача спалахнули гнівом, щоправда, вмить його змінив подив і навіть збентеження.
— Я не це мав на увазі, шлапак.
— А що… — примружився Томас.
— Ліпше тобі зараз помовчати, — Мінхо притиснув до губ палець, стріляючи очима, наче боявся, що їх хтось підслухає. — Просто поки що припни язика. Скоро сам усе довідаєшся.
Томас глибоко зітхнув і замислився. Якщо він очікує відвертості від інших, то спершу сам мусить бути з ними відвертим. Тому, попри втрату карт, він вирішив поділитися міркуваннями щодо прихованого в Лабіринті коду.
— Послухай, Мінхо. Мені треба дещо розповісти тобі та Ньютові. І ще потрібно випустити Терезу — гадаю, вона може нам допомогти. До того ж вона напевно вмирає з голоду.
— Зараз ця дурепа мене турбує найменше.
Томас пропустив образу повз вуха.
— У нас виникла ідея. Можливо, вона спрацює, якщо бігуни зможуть відтворити карти з пам’яті. Дай нам бодай кілька хвилин.
Здається, в Мінхо прокинувся інтерес, проте в очах наглядача знову прослизнула якась таємничість, немов сталося ще щось, про що Томас поки не знає.
— Ідея? Яка?
— Тобі та Ньютові доведеться піти зі мною до Буцегарні.
Мінхо якусь мить подумав.
— Ньюте! — гукнув він.
— Що? — Ньют підвівся, розгортаючи закривавлену ганчірку, щоб знайти чисту ділянку тканини. Томас зауважив, що ганчірка просякла кров’ю цілком.
— Є справа, а про нього медчуки подбають, — Мінхо вказав на Альбі.
Ньют запитально подивився на нього, потім передав ганчірку найближчому глейдеру:
— Знайди Клінта. Скажеш, що у нас тут серйозніша проблема, ніж садна і синці.
Коли хлопець побіг виконувати вказівку, Ньют підійшов до бігунів.
— Яка справа?
Мінхо без будь-яких пояснень кивнув на Томаса.
— Просто ходімо зі мною, — сказав Томас і, не чекаючи відповіді, розвернувся і попрямував у бік Буцегарні.
— Випусти її, — схрестивши руки на грудях, Томас стояв перед дверима камери. — Випусти її, і поговоримо. Повір мені, тобі цікаво буде те, що я скажу.
Ньют, брудний від сажі й землі, зі злиплим від поту чубом, явно був не в гуморі.
— Томмі, тобі краще…
— Прошу тебе! Просто відчини двері й випусти її. Будь ласка, — Томас вирішив, що цього разу так легко не здасться.
Мінхо, взявшись у боки, стояв спиною до дверей.
— Як ми можемо їй довіряти? — сказав він. — Варто було дівчині отямитися, як все почало розвалюватися. Тим паче, вона сама зізналася, що запустила якийсь там процес.
— Він діло каже, — підтримав Ньют.
— Ми можемо їй довіряти, — махнув Томас рукою у бік Терези. — Щоразу коли ми з нею зустрічалися, то тільки й обговорювали, як звідси вибратися. Її послали сюди, як усіх нас! Безглуздо думати, що Тереза винна в наших бідах!
Ньют крекнув.
— Тоді який гниляк вона мала на увазі, коли заявила, що вона щось там запустила?
Томас стенув плечима, не бажаючи визнавати, що в Ньютових словах є сенс. Усьому має бути якесь пояснення.
— Не знаю. Коли вона отямилася, в голові у неї була каша. Гадаю, всі ми пройшли через те ж саме, і всі верзли всілякі дурниці, перш ніж остаточно прочухатися. Випусти її, Ньюте.
Ньют і Мінхо обмінялися довгими поглядами.
— Та годі вже вам, — гнув своє Томас. — Чи ви вважаєте, що вона гасатиме з ножем по Глейду й шматуватиме людей? Випустіть її.
— Гаразд. Випусти цю дурепу, — здався Мінхо.
— Я не дурепа! — вигукнула Тереза. Товсті стіни заглушували її голос. — І я чую кожне слово, ви, бовдури!
Ньют подивився на Томаса.
— Славну подружку ти собі знайшов, Томмі.
— Відчиняй швидше, — поквапив хлопець. — До повернення гріверів сьогодні ввечері нам ще треба багато чого встигнути. Сподіваюся, вдень вони не заявляться.
Ньют щось пробурчав і підійшов до дверей, витягаючи з кишені ключі. Замок кілька разів клацнув, двері відчинилися.
— Виходь.
Тереза вийшла з тісної камери, дорогою обдарувавши Ньюта і Мінхо презирливим поглядом, зупинилася біля Томаса і взяла його за руку. По спині в хлопця пробігли сироти — його це страшенно збентежило.
— Гаразд. Розповідай, — сказав Мінхо. — Що ви там надумали?
Томас подивився на Терезу.
— Що? — вигукнула вона. — Сам з ними й розмовляй! Вони вважають, що я — серійна вбивця.
— Ну так. У тебе і справді загрозливий вигляд, — пробурмотів Томас, а потім повернувся до Ньюта і Мінхо. — Коротше. Коли Тереза тільки-но почала виходити з коми, у неї в голові крутилися якісь уривчасті спогади. І вона… гм… — тут він мало не бовкнув про голос у мозку, — вона потім сказала мені, що запам’ятала одну думку: Лабіринт — це код. І що, можливо, в картах зашифрований не фізичний вихід назовні, а якесь послання.