Коробка по коробці, сектор по сектору вони просувалися вперед.
— З мене досить, — нарешті мовив Ньют. — У мене вже кляті пальці горять, хай їм грець. Слід подивитися, виходить чи ні.
Томас відклав маркер і трохи розім’яв пальці, подумки молячись, щоб усе вийшло.
— Гаразд, мені потрібні останні кілька днів кожного сектора. Складіть їх стосами по порядку, з першого по восьмий сектор.
Усі мовчки зробили те, що він попросив, — розсортували свої скопійовані на пергамент схеми і розклали їх на столі на вісім тонких стосів.
Тремтячи від хвилювання, Томас, намагаючись не переплутати стоси місцями, узяв по одному верхньому аркушу з кожного й упевнився, що карти на них датовані одним і тим самим числом. Потім поклав їх один на один так, щоб поєдналися карти всіх секторів за один день. Тепер можна було дивитися на вісім секторів Лабіринту водночас. Результат вразив Томаса. Наче з нізвідки, майже як за помахом чарівної палички, з’явилося зображення. Тереза охнула.
Лінії перетиналися по вертикалі й по горизонталі так густо, що злилися в суцільну сітку, наче Томас тримав у руках шахове поле. Однак деякі лінії в центрі схеми — ті, що траплялися частіше за інші, — створювали на загальному тлі темніший візерунок. Малюнок був ледве помітний, але, понад усякий сумнів, він там був.
Рівно по центру аркуша виднілася літера «Л».
Розділ 43
Томаса охопив вир найрізноманітніших емоцій: полегшення від того, що все спрацювало, збудження, а ще цікавість, куди це приведе.
— Чувак, — вигукнув Мінхо, в одне слово вклавши всі Томасові емоції.
— Можливо, збіг, — відгукнулася Тереза. — Ану візьми карти за інший день.
Томас так і вчинив. Він накладав одну на одну карти всіх вісьмох секторів, датовані одним днем. Щоразу раз в центрі густої сітки ліній безпомилково вгадувалася буква. Після «А» ішла «І», після «І» — «Т». Потім «М»… «О»… «Р»… «К»…
— Дивіться, — сказав Томас, вказуючи на рядок стосів на столі. Він радів, що літери справді існували, хоч і не розумів їхнього сенсу. — Поки що виходить «ЛІТМОРК».
— Літюча морква? — перепитав Ньют. — Не схоже на клятий рятівний код.
— Просто треба продовжувати, — відповів Томас.
Поєднавши схеми секторів ще за три дні, вони отримали три нормальні слова: «ЛІТ», «МОР», «КРОВ».
— Це точно не збіг, — сказав Мінхо.
— Точно ні, — погодився Томас. Кортіло рухатися далі.
— Слід вивчити всі карти, — махнула Тереза рукою в бік комірчини. — Геть усі — перевернути всі скрині.
— Еге ж, — кивнув Томас. — Продовжуймо.
— Ми тут усе одно не допоможемо, — раптом заявив Мінхо.
Всі троє здивовано втупилися в нього. Він відповів сердитим поглядом.
— Принаймні я і Томас. А ми повинні відрядити бігунів у Лабіринт.
— Що? — вигукнув Томас. — Ця справа набагато важливіша!
— Можливо, — спокійно відповів Мінхо, — але ми не маємо права втрачати жодного дня. А надто зараз.
Томаса це прикро вразило: гасати Лабіринтом замість розгадувати код здавалося дурістю і марнуванням часу.
— Послухай, Мінхо. Ти сам казав, що конфігурації повторюються з періодичністю приблизно раз на місяць. Один проґавлений день нічого не змінить!
— Томасе, — ляснув наглядач долонею по столу, — годі вже дурниці верзти! Можливо, з усіх днів саме цей виявиться найважливішим. А раптом щось знову пішло не так — десь щось змінилося або відкрилося? Я певен, що тепер, коли чортові стіни більше не рухаються, прийшов час перевірити твою теорію на ділі — тобто залишитися в Лабіринті на ніч і вивчити його уважніше.
Томаса це дуже зацікавило — і справді ж бо кортіло довідатися, щó відбувається зі стінами Лабіринту вночі.
— А як бути з кодом? — запитав він. Його буквально роздирали суперечливі бажання. — А що як…
— Томмі, — спробував заспокоїти його Ньют. — Мінхо має рацію. Ви, шлапаки, бігом у Лабіринт, а я знайду кількоро мовчазних глейдерів, і ми продовжимо працювати над картами.
Зараз Ньют говорив як справжній ватажок.
— Я залишуся і допоможу Ньютові, — сказала Тереза.
— Впевнена? — зазирнув їй в очі Томас. Хлопцеві дуже хотілося самому розгадати код, та довелося визнати, що Ньют з Мінхо мають рацію.
Тереза всміхнулася.
— Я впевнена: коли треба розшифрувати секретний код, захований в декількох незалежних лабіринтах, то тут аж ніяк не обійдеться без жіночого розуму, — її усмішку враз змінив глузливий осміх.
— Ну, коли ти так вважаєш… — Томас теж посміхнувся. Раптом він знову відчув непереборне бажання залишитися з нею.