Першим поривом Томаса було ігнорувати голос — надто вже не хотілося визнавати, що хтось може ось так просто влазити у його свідомість і порушувати особистий простір. Та пересилило бажання поговорити з дівчиною.
«Ти мене чуєш? — запитав він, подумки малюючи у свідомості слова і намагаючись надіслати їх їй у невідомий йому самому спосіб. Томас сконцентрувався і повторив питання: — Ти мене чуєш?»
«Так! — відповіла вона. — Вдруге прозвучало дуже чітко».
Хлопець був вражений. Вражений настільки, що мало не став як стій. Спрацювало!
«Як ти гадаєш, звідки в нас такі здібності?» — звернувся він до Терези.
Розумове напруження від уявного спілкування з нею викликало фізичний дискомфорт — у Томаса вже голова починала боліти.
«Може, ми кохалися» — послала відповідь Тереза.
Томас перечепився і гепнувся на землю. Зніяковіло посміхнувшись Мінхо, який, не зменшуючи темпу, обернувся подивитися, що сталося, Томас скочив на ноги і побіг наздоганяти його. «Що?» — запитав він нарешті.
Томас відчув дівочий сміх — це була наче яскрава акварель у голові.
«Все це так дивно! — сказала Тереза. — Ти наче чужий, а наче й не чужий».
Хлопця раптом немов обдало приємною прохолодою, хоч він добряче таки пітнів.
«Шкода тебе розчаровувати, та ми справді чужі. Ми ж тільки познайомилися».
«Не верзи дурниць, Томе. Я впевнена, що нам змінили мізки і наділили здатністю спілкуватися телепатично. Ще до того, як ми потрапили сюди. З цього я роблю висновок, що раніше ми були знайомі».
Томас і сам про це вже думав. Поміркувавши, він вирішив, що, мабуть, вона має рацію. Принаймні хлопець сподівався на це — Тереза починала йому подобатися.
«Змінили мізки? — перепитав він. — Як?»
«Не знаю. Це один з тих спогадів, за які я ніяк не можу вхопитися. Але мені здасться, що ми виконували якесь важливе завдання».
Томас знову замислився над підсвідомим відчуттям близькості з Терезою, щойно вона з’явилася в Глейді. Він вирішив копнути глибше і подивитися, що вона відповість.
«Це ти про що?»
«Коли б знаття… Я просто висловлюю тобі думки, сподіваючись, що в тебе щось раптом спливе в памяті».
Томасу згадалося те, що говорили про нього Галлі, Бен і Альбі, — згадалися їхні підозри з приводу того, що він по той бік і що йому не можна довіряти… Та ще й Тереза від початку заявила, що саме він і вона якимось чином винні в тому, що глейдери опинилися тут.
«Код заховали в Лабіринт не просто так, — додала дівчина. — І не просто так я написала у себе на руці — „БЕЗУМ — це добре"».
«А може, це й не означає нічого, — відповів він. — Можливо, ми знайдемо вихід. Хто його зна?»
На якусь мить Томас заплющив очі, не припиняючи бігти, і постарався сконцентруватися. Щоразу як вони розмовляли подумки, в грудях немов надувався повітрям якийсь міхур, що дратувало і приводило в захват водночас. Коли ж раптом він усвідомив, що Тереза може прочитати його думки, навіть якщо він не зосереджуватиметься на телепатії, він різко розплющив очі.
Томас зачекав на її реакцію, але Тереза мовчала.
«Ти ще на зв'язку?» — покликав він.
«Так, але від спілкування подумки у мене починає боліти голова».
Почувши, що телепатичні розмови викликають дискомфорт не лишень у нього, Томас заспокоївся.
«І в мене голова розболілася».
«Гаразд, — відповіла вона. — Тоді до зустрічі».
«Ні, стривай!» — Томасові не хотілося переривати розмову, адже за розмовою чудово можна було згаяти час. Йому навіть якось легше біглося.
«Бувай, Томе. Як ми щось розшифруємо, я дамся чути».
«Терезо, а що ти думаєш про те, що написала на своїй руці?»
Минуло кілька секунд. Відповіді не було.
«Терезо!»
Вона відімкнулася. Томас відчув, як міхур з повітрям у грудях наче луснув, випускаючи в тіло отруту. Томаса раптом занудило, а думка про те, що доведеться пробігати решту дня, непокоїла.
Хлопцеві так і кортіло розповісти Мінхо про те, що вони з Терезою спілкуються подумки, поділитися таємницею, поки від цього не вибухнув мозок. Та він не наважився. У їхньому житті не бракувало чудасій, тож наразі зізнаватися в телепатичних здібностях здавалося не надто розважливо.
Томас опустив голову і зробив глибокий повільний вдих. Він вирішив мовчати і просто бігти.