У поліційному відділку його пригощають холодним пивом, ніби хочуть приховати під білою піною власну безпорадність.
— Ніхто їх не бачив, — каже масивний служака і запопадливо повертає в його бік вентилятор.
— Що робити? — питає він поліціянта, стоячи у дверях.
— Відпочиньте, — каже той.
Але Куніцький залишається у відділку і дослухається до всіх телефонних розмов, до повного прихованих значень хрипотіння рацій, аж поки приходить Бранко і забирає його на обід. Вони майже не розмовляють. Потім Куніцький просить відвезти його до готелю, він виснажений, лягає на ліжко в одязі. Вчуває запах власного поту, огидний сморід страху.
Лежить навзнак посеред розкиданих речей. Його зір уважно вивчає їхні комбінації, взаємне розташування, фігури, у які вони укладаються. На цьому можна ворожити. Це лист, написаний до нього в справі дружини й дитини, але найперше у справі його самого. Йому не знайоме це письмо, ці знаки, найпевніше, їх писала не людська рука. Їхній зв’язок із ним очевидний, важливий уже сам факт, що він на них дивиться; і те, що він бачить, — велика таїна; таїною є те, що він узагалі може дивитися й бачити; те, що він є.
Усюди й ніде
Коли я вирушаю в подорож, то зникаю з мап. Ніхто не знає, де я. В точці, з якої я вийшла, чи в точці, до якої прямую? Чи існує щось «поміж»? Чи я схожа на той утрачений день, коли летиш на схід? Чи на віднайдену ніч, коли летиш на захід? Чи я підвладна тому законові, яким так пишається квантова фізика, — що частинка може перебувати одночасно у двох місцях? Чи іншому, про який ми ще не знаємо і якого ще не доведено, — що можна подвійно існувати в одному місці?
Гадаю, що таких, як я, — багато. Зниклих, неприсутніх. Вони зненацька виникають у терміналах прильотів і починають існувати, коли прикордонники ставлять їм у паспорт штамп або коли ґречний портьє в готелі вручає їм ключ. Без сумніву, вони вже збагнули власну непостійність, залежність від місць, пір дня, мов, міст і їхнього клімату. Плинність, мобільність ілюзорність — ось що значить бути цивілізованим. Варвари не подорожують, вони просто йдуть до мети або вчиняють наїзди.
Отак міркує й жінка, яка пригощає мене трав’яним чаєм із термоса, поки ми обидві чекаємо автобус із вокзалу до аеропорту; її руки зафарбовані хною, плями творять складний візерунок, який з кожним днем стає все менш виразним. Коли ми сідаємо, вона береться мені читати лекцію на тему часу. Каже, що народи осілі, землеробські воліють радощів кільцевого часу, в якому кожна подія мусить повернутися до свого початку, згорнутися в ембріон і повторити процес дозрівання і смерті. Проте номади й купці, вирушаючи в дорогу, мусили вигадати для себе інший час, зручніший в дорозі. Це час лінійний, більш функціональний, бо ним визначається наближення до мети й наростання процентів. Кожен день — єдиний і неповторний, отже, варто ризикувати й ловити мить, черпати насолоди тут і тепер. Утім, то було насправді сумне відкриття — коли зміна незворотна, втрата і жаль стають чимось буденним. Ось чому в них весь час на вустах слова «марний» і «вичерпаний».
— Марні зусилля, вичерпані кошти, — сміється та жінка і закидає пофарбовані хною руки за голову. Каже, що єдиний спосіб вижити в такому розтягнутому, лінійному часі — це зберігати дистанцію, перебувати в танці, який полягає в наближенні й віддаленні, крок уперед — крок назад, крок праворуч — крок ліворуч, легко запам’ятати. А що більшим стає світ, то більшу відстань можна собі витанцювати — емігрувати за сім морів, за дві мови, за цілу релігію.
Проте я маю іншу думку з приводу часу. Час усіх мандрівців — це багато часів в одному, ціле розмаїття часів. Це час острівний, це архіпелаги ладу в океані хаосу, час, що його виробляють вокзальні годинники, всюди різний, умовний, змінний, як пояси, тому ніхто не сприймає його всерйоз. У літаку розчиняються години, світанок настає блискавично, на п’яти йому вже наступають полудень і вечір. Лихоманковий час великих міст, куди прибуваєш ненадовго, щоб здатися в полон якогось вечора, і лінивий час безлюдних рівнин, що їх бачиш із літака.
Ще я думаю, що світ — увесь той глобус — міститься всередині, у звивині мозку, у шишкоподібній залозі, він стоїть у горлі. Можна добряче кашлянути і виплюнути.
Летовища
Ось великі летовища, що збирають нас у собі, обіцяючи пересадку на наступний літак; уся ця система сполучень і розкладів — усе заради руху. Але навіть якщо ми нікуди не збираємося вирушати найближчими днями, варто з кожним із цих летовищ познайомитися ближче.
Колись їх розташовували на околицях міст, як придатки, як вокзали. Проте їхня емансипація сягнула такого рівня, що вони вже мають свою тотожність. Невдовзі можна буде сказати, що то міста приєдналися до летовищ — як місця для сну й роботи. Бо ж відомо, що життя точиться в русі.
Чим, спитати б, сучасні летовища гірші від звичайних міст? Там розташовані мистецькі виставки й конференц-зали, там влаштовують фестивалі й бенефіси. Є сади й пасажі, ведеться просвітницька діяльність. У Схіпголі можна оглянути чудові копії Рембрандта, а на одному азійському летовищі міститься музей релігії. Дуже гарно придумано. Крім того, там можна скористатися пристойними готелями, великим розмаїттям ресторанів і барів. Є невеликі крамниці, супермаркети і торгові галереї, де можна не лише затаритися на дорогу, але й придбати сувеніри, щоби потім не марнувати на це часу. Є фітнес-клуби, кабінети класичного й східного масажу, є перукарні й торговельні консультанти, представництва банків і операторів мобільного зв’язку. Врешті, заспокоївши тілесні потреби, можемо рушити по духовну поживу до численних каплиць і медитаційних залів. На деяких летовищах для мандрівників влаштовують літературні читання й зустрічі з авторами. Десь у мене в наплічнику досі лежить програмка однієї з них: «Історія та основні проблеми психології подорожі», «Розвиток анатомії в XVII столітті».
Все чудово організовано; транспортери й ескалатори допомагають пасажирам переходити з одного терміналу до іншого, а потім з одного аеропорту до наступного (між деякими з них — кільканадцять годин перельоту!), непомітна служба порядку пильнує за справним функціонуванням цього великого механізму.
Це дещо більше, ніж летовище, — це вже особливий різновид міст-держав, що мають стале розташування, але змінних мешканців. Аеропортові республіки, члени Всесвітнього Союзу Летовищ, ще не представлені в ООН, але незабаром вони й там матимуть представників. Це приклад устрою, в якому внутрішня політика не має особливого значення, важливішими є зв’язки з іншими летовищами — членами Союзу. Бо лише з огляду на них існування аеропорту має сенс. Це приклад екстравертного устрою; конституція написана на кожному квитку, а посадковий талон — то єдиний паспорт громадянина.
Кількість мешканців тут завжди змінна, вона флуктує. Цікаво, що популяція збільшується під час туманів і гроз. Якщо хочеш почуватися тут добре, не можна надто кидатися в очі. Іноді, коли їдеш ескалатором і минаєш братів та сестер у мандрівці, здається, ніби всі тут є препаратами у формаліні, які спостерігають один за одним крізь скло. Люди, вирізані з картинок, зі світлин у путівнику. Наша адреса — місце в літаку: скажімо, 7D або 16А. Величезні транспортери везуть нас у протилежних напрямках: одні — в шубах і шапках, інші — в сорочках із пальмами й бермудах, одні — з очима, вицвілими від білини снігу, інші — обпалені сонцем; одні — просяклі північною вільготою, пахом гнилого листя й розм’яклої землі, інші — з піском у закамарках сандалій. Одні — смагляві, обвітрені, темнолиці, інші — сліпучо-білі, аж фосфоресцентні. Є такі, що голять голови, і такі, що ніколи не стрижуть волосся. Є високі й кремезні, як он той чоловік, а є тендітні й дрібні, як ота жінка, що ледве сягає йому до пояса.
У них є й своя музика. Це симфонія авіаційних двигунів, кілька простих звуків, розлитих у позбавленому ритму просторі, ортодоксальний двомоторний хор, мінорно-понурий, інфрачервоний, інфрачорний, largo на одному-єдиному акорді, який виснажує сам себе. Реквієм, що починається потужним заспівом злету і закінчується гальмівним «амінь».