Чи могли б ми мати з тим якісь проблеми? Ми, протестанти, уже точно ні. Але навіть католикам не варто зчиняти бучу: існують же мощі, реліквії; патроном пластинації, мабуть, міг би бути сам Ісус Христос, який показує нам своє червоне м’ясисте серце.
М’який шум двигунів додавав голосам у навушниках доктора Бляу несподіваної глибини. Літак летів на захід, тож ніч не закінчувалася там, де мала б, а виснажливо тяглася. Бляу зрідка піднімав шторку, щоби глянути, чи десь позаду на обрії не видно білої смуги світанку, зблиску нового дня, нових можливостей. Але нічого не відбувалося. Екрани погасли, фільм закінчився. Подеколи блимала мапа, на якій маленька фігурка літака в черепаховому темпі долала зневажену картографом відстань. Здавалося навіть, що ту мапу креслив Зенон: кожна відстань сама у собі нескінченна, кожна точка відкриває чергові нездоланні віддалі, кожен рух — ілюзія, ми подорожуємо на місці.
Неймовірний холод за вікном, неймовірна висота, неймовірний феномен того, що важка машина підіймається вгору у невидимому повітрі. «Wir danken dir, Gott», — співали у слухавках ангели доктора Бляу.
Він глипнув на руку жінки, що сиділа ліворуч, і ледве стримався, щоб її не погладити. Жінка спала, схилившись на плече чоловіка. Праворуч від доктора дрімав молодий, ледь повнуватий хлопець. Його рука звисала з підлокітника і майже торкалася штанів доктора. Бляу стримався, аби й ці пальці не попестити.
Він сидів у кріслі серед двох сотень людей, у довгастому череві літака, дихаючи тим самим, що й вони, повітрям. Саме тому він так любить подорожувати — дорогою люди змушені бути разом тілесно, зовсім поруч, так, наче метою подорожі є інший подорожній.
Проте кожна з істот, з якими він був приречений перебувати в одному просторі ще — він глянув на годинник — чотири години, здавалася монадою, гладенькою й лискучою, ніби куля для гри в петанк. Тому єдиним різновидом контакту, який припускали інстинктивні алгоритми доктора, було погладжування: торкнутися кінчиком пальця, пучкою, відчути гладку прохолодну кривизну. Руки вже втратили надію намацати там хоч якусь подряпинку, якийсь пружок, тисячі разів це було перевірене на тілах дівчат: немає там жодної зачіпки, яку можна обережно підважити нігтем і прослизнути всередину, жодного виступу, потайного важелика чи кнопочки, котру досить натиснути, щоб щось, клацнувши, відскочило, щоби випросталася маленька пружинка і відкрила його спраглому поглядові складне внутрішнє влаштування. А може, зовсім не складне, а дуже просте — всього лише зворотний бік поверхні; згорнута всередину, втягнута у себе спіраль? Поверхня цих монад ховає в собі бездонну таїну, навіть на крихту не обіцяючи осяйного багатства мудро й ощадливо запакованих структур — жоден, навіть найкмітливіший мандрівець не зміг би так укласти свій багаж, розділити органи очеревиною, щоби було гарно й безпечно, вистелити нутрощі жировою тканиною, аби було м’яко. Таке верзлося докторові у гарячковому, неспокійному літаковому напівсні.
Докторові добре. Він почувається щасливим. Чого ще бажати? Бачити світ згори, розглядати його красивий спокійний лад. Цей лад — антисептичний. Він міститься в мушлях і печерах, у піщинках і регулярних рейсах літаків, у симетрії — адже з давніх-давен праве пасує до лівого й навпаки, — у промовистому світлі інформаційних табло і взагалі у будь-якому світлі. Доктор Бляу натягнув на своє худе тіло плед — шматок вовняної тканини, власність авіакомпанії — і міцно заснув.
Бляу був ще хлопцем, коли його батько — інженер, котрий, як і багато інших будівничих із країн соцтабору, роками відбудовував зруйнований у часи війни Дрезден, — узяв його з собою до Музею гігієни. Там малий Бляу побачив Ґлясменша, Скляного Чоловіка, створеного Францом Чакертом із дидактичною метою. Двометровий Толем без шкіри складався з досконало відтворених скляних органів, уміщених у прозорому тілі, яке здавалося позбавленим таємниць. То був своєрідний пам’ятник природі, що сконструювала таку досконалість. Були в ньому легкість і вигадливість, відчуття пропорцій, смак, краса і гра з симетрією. Чудесна людська машина з раціональними обтічними формами, часом дотепна (взяти хоч би будову вуха), часом ексцентрична (око).
Скляний Чоловік потоваришував із малим Бляу, принаймні у хлопцевій уяві. Бувало, що він навідувався до його кімнати, сідав, заклавши ногу на ногу, і дозволяв його розглядати. Іноді випробовувався, щоби хлопець добачив якусь деталь, збагнув, який скляний м’яз ніжно обіймає кістку і куди губиться нерв. Скляний Чоловік став його мовчазним приятелем. Кажуть, багато дітей граються з вигаданими друзями.
Він оживав у його мріях, проте траплялося це рідко. То були, можна б сказати, інциденти. Бляу вже замолоду не надто любив живе. Але в такі вечори, коли у кімнаті було звелено вимкнути світло, вони нечутно розмовляли під ковдрою. Про що? Бляу вже не пригадує. Натомість удень скляний чоловік ставав його янголом-охоронцем і, невидний, супроводжував його в шкільних бійках, завжди готовий дати в зуби недругам, класному заводіяці під час тих групових походів до ботанічного саду, нудних і втомливих, які складалися головно з чекання, поки збереться вся група. Група — цієї форми колективного існування Бляу особливо не любив.
Якось на Різдво Бляу отримав від батька невеличку пластикову мініатюрку Скляного Чоловіка, яка не могла рівнятися з оригіналом, була радше чимось на кшталт статуетки божества, котра лише нагадувала про його існування.
Малий Бляу мав добре розвинену просторову уяву, що потім допомогла йому в анатомії. Завдяки їй він міг контролювати невидимість Скляного Чоловіка. Міг насвітлювати в його тілі те, що йому саме в цей момент здавалося вартим уваги, і ховати в тінь усе решта. Тож скляна фігура часом здавалася збудованою з самих лише м’язів і сухожиль, без шкіри, без обличчя — тільки плетиво м’язових тканин, напнутих від зусилля. Несподівано для самого себе Бляу вивчив анатомію. Його батько, якому властиві були точність і вимогливість, дивився на це з гордістю, він уже цілком чітко бачив майбутній синів фах — лікар, науковець. На уродини син отримав у подарунок кольорові анатомічні таблиці, а на Великдень — людський скелет натурального розміру.
Замолоду — в студентські часи й відразу після закінчення студій — Бляу багато подорожував. Оглянув майже всі доступні анатомічні колекції. Наче фан рок-гурту, вештався усюди за фон Гаґенсом та його демонічною виставкою, поки врешті познайомився з маестро особисто. Ці подорожі описували кола, поверталися до вихідної точки, аж поки стало зрозуміло, що їхня мета — зовсім близько, всередині тіла.
Бляу вивчав медицину, але йому це швидко набридло. Його не цікавили хвороби, а тим паче — їх лікування. Мертве тіло не хворіє. Він старався лише на заняттях з анатомії і сам зголошувався на семінари, в яких відмовлялися брати участь перелякані дівчата. Написав роботу з анатомії й одружився з однокурсницею, яка, закінчивши педіатрію, більшість часу проводила в лікарні, що було йому дуже на руку. Коли вона таки домоглася свого й народила доньку, Бляу, на той час уже ад’юнкт в Академії, почав виїжджати на конференції та стажування, тож вона знайшла собі гінеколога й переїхала з дитиною до його великого будинку з кабінетом у підвалі. Так їм удалося пройти цілий відтинок ланцюжка людського відтворення.
Тим часом Бляу написав чудову дисертацію. «Збереження патологічних зразків за допомогою силіконової пластинації. Новаторський підхід у викладанні патологоанатомії». Студенти дали йому прізвисько Формальдегід. Він заходився вивчати історію анатомічних препаратів і способи збереження тканин. Об’їздив десятки музеїв, шукаючи матеріал для роботи, і врешті осів у Берліні, де отримав хорошу роботу в каталозі фондів свіжозаснованого Medizinhistorisches Museum.
Особисте життя він облаштував собі кмітливо й необтяжливо. Почувався набагато краще, коли був сам; сексуальні потреби задовольняв зі своїми студентками, котрих спершу обережно запрошував на каву. Він знав, що це заборонено, але керувався соціобіологічними міркуваннями про те, що університет — його природне середовище, а студентки, зрештою, — дорослі жінки, знають, що чинять. Він був непоганий з вигляду: солідний, чистий, гладко поголений (часом запускав акуратну борідку), а вони — допитливі, як сороки. Ледве чи він був здатний на роман. Завжди користувався презервативом, а потреби мав не надто великі, бо його потяг значною мірою заспокоювався шляхом природної сублімації. Тому з цією сферою життя у нього не було пов’язано жодної проблеми, жодної похмурої тіні, жодної провини.