Але я ніколи не стала справжньою письменницею, чи, краще сказати, письменником, бо в чоловічому роді це звучить якось солідніше. Життя мені завжди вислизало. Я натрапляла лише на його сліди, на якусь порожню шкаралупу. Тільки-но мені вдавалося його вистежити, воно відразу переходило на інші позиції. Я знаходила лише знаки, щось наче надписи на корі паркових дерев: «Я тут був». У моїх писаннях життя перетворювалося на уривчасті історії, оніричні оповідки, невиразні сюжети, мерехтіло десь далеко, в незвичайних зміщених перспективах або поперечних зрізах — так що важко було сказати хоч щось про цілість.
Кожен, хто коли-небудь пробував писати роман, знає, яка це важка робота; мабуть, то одна з найпекельніших справ. Треба весь час перебувати в собі, в тісній келії, в цілковитій самотності. Це контрольований психоз, параноя з манією, запряжені до роботи, а тому позбавлені пер, турнюр і венеційських масок, за якими ми їх легко впізнаємо, а вбрані радше в різницькі фартухи й кирзаки, з ножем для білування в руці. З тієї письменницької пивниці видно лише ноги перехожих, чути стукіт підборів. Іноді хтось зупиниться, щоб нахилитися й зиркнути всередину — тоді можна побачити людське обличчя і навіть перекинутися кількома словами. Проте розум переймається своєю грою, що діється тут-таки, у нашвидкуруч накресленому паноптикумі, він розставляє фігурки на провізоричній сцені: автор і герой, оповідачка й читачка, той, хто описує, і та, яку описують; стопи, черевики, підбори й обличчя раніше чи пізніше стануть частиною цієї гри.
Я не шкодую, що вподобала собі це незвичайне заняття — я не підходила на роль психолога. Не вміла пояснювати, проявляти в темній лабораторії чуттів родинні фото. Чужі звіряння — вони часто наводили на мене нудьгу, що я визнаю з жалем. Кажучи щиро, мені часто хотілося обернути навспак наші стосунки і почати розповідати пацієнтам про себе. Я мусила пильнувати, щоб не схопити співрозмовницю за рукав і не перебити її на півслові: «Та що ви кажете! А я це відчуваю цілком інакше! А мені що наснилося! Ось послухайте...». Або: «Та що ви знаєте про безсоння? І це ви називаєте нападом паніки? Не жартуйте. Той, що в мене трапився нещодавно, оце було...».
Я не вміла слухати. Не дотримувалася меж, піддавалася асоціаціям. Не вірила в статистику й верифікування теорії. Постулат «одна особистість — одна людина» завжди здавався мені надто мінімалістичним. Я була схильна розмивати очевидне, сумніватись у неспростовних арґументах — то була звичка, перверсійна йоґа мозку, витончена приємність внутрішнього руху. Недовірливе розглядання кожного твердження, смакування його під язиком і врешті — очікуване відкриття того, що жодне з тверджень не є правдивим, усі вони — фальш і підроблені марки. Я не хотіла мати стабільних поглядів, то був зайвий багаж. У дискусіях я ставала то по один, то по інший бік, і знаю, що мене за це не любили співрозмовники. Я була свідком дивного явища в моїй голові: що більше знаходилося в ній аргументів «за», то більше виринало й «проти», і що переконливішими ставали перші, то більше спокушували другі.
Як же я могла допомогти іншим, якщо мені самій було важко пройти будь-який тест? Зондування особистості, анкета з колонкою питань і варіантами відповідей — усе це здавалося мені заскладним. Я швидко помітила цю свою ваду, тому в інституті, коли ми досліджували одне одного під час практики, я відповідала випадково, навмання. З цього виходили чудні профілі — криві, вигнуті на координатній прямій. «Чи віриш ти, що найкраще рішення — те, яке найлегше змінити?». Чи вірю? Яке рішення? Змінити? Коли? Як це — найлегше? «Чи, зайшовши до кімнати, ти намагаєшся бути в центрі чи радше в кутку?». До якої кімнати? І коли? Ця кімната порожня чи вздовж стін стоять червоні плюшеві дивани? А вікна — який за ними краєвид? Питання про книжку: чи я волію читати її замість того, щоб іти на вечірку, чи це залежить від того, яка це книжка і яка вечірка?
Що ж то за методологія? Мовчки приймаємо, що людина не знає себе і достатньо підсунути їй відповідні хитрі питання, щоб вона сама себе здемаскувала. Сама собі поставить запитання і сама на них відповість. Необачно зрадить собі таємницю, про яку нічого не знає.
І ще один засновок, смертельно небезпечний, — про те, що ми незмінні, а наші реакції легко передбачити.
Синдром
Історія моїх мандрів — це лише історія хвороби. Я страждаю синдромом, який легко можна знайти в будь-якому атласі клінічних синдромів і який — коли вірити спеціальній літературі — нестримно шириться. Найкраще звернутися до старого, виданого в сімдесятих роках посібника «The Clinical Syndromes», що є своєрідною енциклопедією синдромів. Він, зрештою, є для мене незмінним джерелом натхнення. Хто б іще зважився описати людину в її цілості, так повно й об’єктивно? Без жодних Застережень, послуговуючись при цьому поняттям особистості? Хто б іще замахнувся на загальну типологію? Поняття синдрому досконало пасує до психології мандрів. Синдром — невеликий, портативний, незалежний від млявої теорії, епізодичний. Ним можна щось пояснити, а потім викинути на смітник. Інструмент пізнання одноразового використання.
Мій носить назву «синдром персевераційної детоксикації». Якщо перекласти це просто й без претензій, то воно значило б лише одне: вперте повертання свідомості до певних уявлень чи навіть їх маніакальне вишукування. Це один із різновидів «синдрому жахливого світу» (The Mean World Syndrome), досить добре описаного останнім часом у нейропсихологічній літературі як особливе інфікування мас-медіями. Насправді це дуже міщанська болячка. Пацієнт коротає довгі години перед телевізором, вишукуючи пультом лише ті канали, на яких повідомляють найстрашніші новини — про війни, епідемії й катастрофи.
Захоплений тим, що бачить, він уже не спроможний відірвати очей.
Самі симптоми не становлять небезпеки і дозволяють жити спокійно, якщо вдається зберігати дистанцію. Ця прикра недуга не лікується, наука тут обмежується гіркою констатацією самого факту існування синдрому. Коли ж пацієнт, злякавшись себе, врешті-решт потрапляє до кабінету психіатра, той рекомендує йому насамперед подбати про гігієну життя — відмовитися від кави й алкоголю, спати у добре провітрюваній кімнаті, працювати в саду, ткати чи в’язати спицями.
Мій комплекс симптомів полягає в тому, що мене вабить усе зіпсоване, недосконале, неповноцінне, надламане. Мене цікавлять незграбні форми, помилки й тупики творіння. Те, що мало розвинутись, але з якихось причин лишилося недорозвиненим або навпаки — переросло плани. Те, що не відповідає нормам, є замалим або завеликим, розбуялим або мізерним, монструозним і відразливим. Форми, що зневажають симетрію, помножуються, розростаються на боки, брунькуються або ж навпаки — зводять множинність до єдності. Мені байдужі ті події, що повторюються, ті, що над ними з увагою схиляється статистика, ті, що їх усі приймають із блаженним панібратським усміхом на обличчі. Моя вразливість — тератологічна, монстрофільська. У мене є стійке й болісне переконання, що саме тут істинне буття виходить на поверхню і виявляє свою природу. Несподіване, випадкове розвінчання. Сором’язливе «упс», краєчок білизни з-під старанно заплісованої спідниці. Металевий огидний скелет раптово пробивається крізь оксамитову оббивку, вистрелює пружина з плюшевого фотеля, безсоромно руйнуючи ілюзію м’якості.
Анатомічний театр
Я ніколи не була завзятою відвідувачкою мистецьких музеїв і, аби моя воля, радо відмовилася б від них на користь анатомічних театрів, де збирають і експонують усе рідкісне й неповторне, чудернацьке й монструозне. Все те, що існує в затінку свідомості, а якщо зазирнути туди — вислизає з поля зору. Так, у мене напевне є той нещасний синдром. Мене ваблять не багаті колекції в центрі міст, а маленькі лікарняні, часто заштовхані у підвали — ніби не варті кращого місця, ніби відгонять сумнівним смаком давніх колекціонерів. Саламандра з двома хвостами в овальному слоїку, мордочкою догори — вона ніби чекає судного дня, коли всі препарати світу нарешті воскреснуть. Нирка дельфіна у формаліні. Овечий череп, чиста аномалія — з двома парами очей та вух і подвійною мордою, гарний, як малюнок античного божка двоїстої природи. Людський плід, прикрашений кораликами, з підписом: «Fetus Aethiopis 5 mensium». Нагромаджувані роками примхи природи — двоголові й безголові, ненароджені — сонно плавають у розчині формальдегіду. Або ж узяти випадок Cephalothoracopagus Monosymetro, який до сьогодні експонується в одному музеї у Пенсільванії, — патологічна морфологія плоду з однією головою і двома тілами ніби ставить під сумнів основи логіки: 1=2. Нарешті, один зворушливий домашній, кухонний препарат: яблука урожаю 1848 року з чудними, ненормальними формами; мабуть, хтось вирішив, що ці вибрики природи заслуговують на безсмертя і вічно житиме лише те, що інакше.