— Прошу дуже, запропонуйте щось інше.
Нічого не спало мені на думку. Тоді він видобув зі свого наплічника тоненьку пошарпану книжечку, розгорнув її на випадковій сторінці й аж засяяв.
— «Замість того, щоб звертати увагу на обличчя перехожих, я дивився на їхні стопи і всіх тих заклопотаних людей зводив до самих лише кроків, до квапливого руху — куди? І мені здалося очевидним, що вся наша місія — то збивання куряви в пошуках якоїсь дріб’язкової таємниці», — прочитав він задоволено.
Куніцький. Вода І
Передобідня пора, він не знає напевне, котра година, не глянув на годинник, але чекає, здається, не довше, ніж п’ятнадцять хвилин. Зручно спирається на спинку і заплющує очі; тиша пронизлива, як високий настирний звук, неможливо зосередитися. Він ще не знає, що це далеке відлуння вереску сигналізації. Відсуває сидіння далі від керма й випростовує ноги. Його голова важка, тіло осувається під її тягарем, падає в біле розігріте повітря. Він ще трохи почекає в безруху.
Викурив цигарку, може, й дві. Через кілька хвилин вийшов з авта і випорожнився у рівчак. Здається, повз нього не проїхала жодна машина, але тепер він уже не певен. Далі повернувся до салону й ковтнув води з пластикової пляшки. Зрештою, відчув, що йому вривається терпець. Сердито натиснув клаксон, і оглушливий звук лише наблизив хвилю гніву, яка, втім, трохи його отямила. З цього моменту він усе бачить чітко — як іде за ними стежиною, виношуючи в думках слова, які за мить до них промовить: «Що ти, до дідька, так довго робиш? Де ти вешталася?».
Це оливковий гай — сухий, як солома. Трава хрускотить під черевиками. Між повикручуваними оливковими деревами росте дика ожина, молоді пагони намагаються виповзти на стежку і впіймати за ногу. Всюди купи сміття: гігієнічні серветки, гидота прокладок, окуповані мухами людські екскременти. Інші також зупиняються край дороги в своїх потребах. Не завдають собі клопоту зайти глибше у зарості, квапляться, навіть тут.
Немає вітру. Немає сонця. Біле нерухоме небо нагадує шатро. Парко. Часточки води висять у повітрі, і всюди вчувається запах моря — електричний, озоновий, рибний.
Він бачить рух, але не там, серед дерев, а тут, під ногами. На стежку вилазить велетенський чорний жук; якусь мить вивчає повітря вусиками, зупиняється — вочевидь, відчув людську присутність. Біле небо відбивається в його досконалому панцирі молочною плямою, і Куніцькому якусь мить здається, ніби з землі на нього дивиться незвичайне око, що не належить жодному тілу, око самодостатнє і вільне. Куніцький легенько підштовхує жука краєчком сандалії. Жук перебігає стежину, шелестячи сухою травою. Зникає в ожиннику. Все.
Куніцький, лаючись, вертається до авта, все ще з надією, що вони з хлопцем уже дійшли туди якимось кружним шляхом; так, він у цьому впевнений. Він скаже їм: «Я шукаю вас цілу годину! Що ви таке в біса виробляєте?».
Дружина попрохала зупинити авто. Коли Куніцький загальмував, вийшла і відчинила задні дверцята. Відстебнула малого від кріселка, взяла за руку і повела. Куніцькому не хотілося виходити, він був сонний, утомлений, хоча проїхали лише кілька кілометрів. Глянув на них краєчком ока, мигцем, не знав, що треба уважно дивитися. Тепер він намагається відтворити той розмитий образ, навести різкість, наблизити його й зупинити. Отже, він бачить, як вони йдуть шелесткою стежиною, дивиться на них зі спини. На ній, здається, світлі полотняні штани й чорна футболка, на хлопчикові — трикотажна маєчка зі слоником, — це він знає напевне, він сам уранці його одягав. Ідучи, про щось розмовляють, бозна про що, — тоді він не знав, що треба слухати. Зникають між оливкових дерев. Невідомо, скільки часу це триває, певно, недовго. П’ятнадцять хвилин, може, більше — Куніцький губиться в часі, він не дивився на годинник. Не знав, що треба перевіряти час. Він терпіти не міг, коли дружина питала його: «Про що ти думаєш?». Відповідав: «Ні про що». Вона не вірила, казала, що неможливо не думати, ображалася. Але тепер Куніцький відчуває своєрідне задоволення — так, він може ні про що не думати. Він це вміє.
А потім зненацька спиняється серед заростей ожини, завмирає — здається, ніби його тіло, нахиляючись до ожинового коріння, несамохіть знайшло нову точку рівноваги. Тиші акомпанує дзижчання мух і шум у голові. Якусь мить він бачить себе згори: чоловік у банальних штанях сафарі та білій майці, з невеличкою лисиною на тімені, серед заростей; приблуда, гість у чужому домі. Людина, виставлена під обстріл, — якраз посеред тимчасового перемир’я у битві, що в неї втягнуті і розпечене небо, і порепана земля. Його охоплює ляк; йому хочеться негайно сховатися, зачаїтися в автомобілі, але власне тіло його ігнорує — він не може поворушити ногою, змусити себе до руху. Ступити крок — хто б гадав, що це так складно; тріщать ланцюги. Нога в сандалії — це якір, який прип’яв його до землі, він застряг. Куніцький свідомо, тяжко, дивуючись самому собі, змушує її ворухнутися. Немає іншого способу покинути цей розігрітий безмежний простір.
Вони приїхали чотирнадцятого серпня. На поромі зі Спліта було людно — трохи туристів, більше місцевих. Оці другі вертались із материка з покупками, — там дешевше. Острівна земля неродюча. Туристів було легко визначити — коли сонце почало неухильно скочуватися в море, вони перейшли на правий борт і націлили на нього об’єктиви. Пором поволі минав розкидані острови, а потім здалося, ніби виплив у відкрите море. Неприємне відчуття, коротенька мить паніки.
Вони легко знайшли свій пансіонат, він називався «Посейдон». Власник, бородатий Бранко у футболці з мушлею, сказав звертатися до нього на «ти», а далі, по-панібратськи поплескуючи Куніцького по спині, повів їх на другий поверх вузького кам’яного будинку на самому узбережжі і з гордістю показав мешкання. В їхньому розпорядженні були дві спальні і невелика наріжна кухонька, обставлена традиційно — шафками з ламінованої деревоволокнистої плити. Її вікна виходили просто на пляж і відкрите море. Під одним із них саме зацвіла аґава — міцна квітуча галузка тріумфально здіймалася над водою.
Куніцький виймає мапу і зважує різні можливості. Вона могла втратити орієнтацію і просто вийти на шосе в іншому місці. Певно, оце стоїть деінде, може, навіть зупинить якесь авто і поїде — куди? Він бачить на мапі, що шосе на Вісі біжить крутою лінією через весь острів і ним можна їздити довкола, не наближаючись до моря. Кілька днів тому вони саме так оглядали Віс. Він кладе мапу на її сидіння, на торбинку, і рушає. Їде повільно, шукаючи їх поглядом серед оливкових дерев. Приблизно через кілометр пейзаж змінюється: замість оливкових гаїв починаються кам’янисті пустирі, порослі сухою травою й ожинником. Біле вапнисте каміння шкіриться, як величезні зуби, загублені диким звіром. Ще через кілька кілометрів він завертає. Тепер праворуч бачить запаморочливо зелені виноградники, а серед них подекуди — кам’яні хижки для інструментів, порожні й похмурі. У найкращому разі, вона заблукала, можливо, занедужала, вона або малий — тепер така спека, така задуха. Може, їм потрібна негайна допомога, а він, замість того, аби щось робити, вештається сюди-туди трасою. О, який же він дурень, він лише тепер це зрозумів. Його серце починає битися швидше. Можливо, в неї трапився сонячний удар. Може, зламала ногу.
Вертається і кілька разів сигналить. Проїжджають два німецькі авта. Він дивиться на годинник: минуло вже приблизно півтори години, а це значить, що пором відчалив. Проковтнув автомобілі, зачинив ворота і рушив у море — білий масивний корабель. З кожною хвилиною між ним та поромом — дедалі ширша смуга байдужого моря. У Куніцького страшне передчуття, від якого йому пересихає язик, передчуття чогось, що пов’язане з тим сміттям біля дороги, з мухами та людськими екскрементами. Все ясно. Вони зникли. Пропали обоє. Він знає, що їх немає серед оливкових дерев, але біжить туди сухою стежкою і гукає, вже не вірячи, що вони відгукнуться.