Зрозуміло, що такий величезний багаж знань мусить бути дещо хаотичним; він схожий на губку, морський корал, який наростає з роками, аж поки починає витворювати геть фантастичні форми. Це знання, яке вже досягло критичної маси й тепер переходить в інший стан — помножується, розгалужується, творить композиції складні й чудернацькі. Асоціації мандрують дивовижними шляхами, подібності знаходяться в зовсім несподіваних місцях — наче спорідненості в бразильських серіалах, де кожен може виявитися дитиною, чоловіком, сестрою кожного. Втоптані стежки виявляються нічого не вартими, зате ті, що вважалися непрохідними, перетворюються на мощені шляхи. Те, що роками здавалося дрібницею, зненацька стає в професоровій голові коридором до великого відкриття, до справжньої зміни парадигми. Карен ніколи не сумнівалася, що є дружиною великого чоловіка.
Коли він говорив, його обличчя змінювалося, слова наче змивали з нього старість і втому. З-під звичайного виринало інше лице: тепер очі блищали, щоки напиналися, напружувалися. Неприємне відчуття маски, яке в першу мить викликало це нове обличчя, швидко минало. Здавалося, ніби він прийняв наркотик, амфетамін. Карен знала: тільки-но дія цього наркотику — що б то не було — закінчиться, професорове обличчя знову знерухоміє, очі згаснуть, тіло важко опаде в найближче крісло й набуде такого знайомого їй безпорадного вигляду. Їй доведеться обережно взяти це хитке й малосиле тіло попід руку, легенько підштовхнути його й відвести до каюти для короткого сну. Воно використало забагато енергії.
Карен добре знала зміст лекцій. Але їй щоразу справляло приємність спостерігати за чоловіком — то було так, наче хтось ставить у воду пустельну троянду. Здавалося, він розповідає про себе, а не про Грецію. Всі історичні постаті, про які він згадував, були, безумовно, ним. Всі політичні проблеми були його проблемами, дуже особистими. Всі філософські ідеї були його ідеями і не давали йому спати ночами. Боги? Та він був із ними особисто знайомий, обідав із ними в ресторані біля дому; не одну ніч вони скоротали в бесідах і випили ціле егейське море вина. Він знав їхні адреси й номери телефонів, міг подзвонити їм о будь-якій порі. Афіни він знав як свої п’ять пальців, але йшлося, звісно, не про те місто, з якого вони саме випливали — те його, правду кажучи, зовсім не цікавило, — йшлося про стародавню столицю, часів, скажімо, Перикла: її план накладався на структуру сучасного міста, і від того реальні Афіни ставали міражем, примарою.
Карен здійснила свій особистий огляд пасажирів ще вранці, коли вони піднімалися на палубу в Піреї. Всі, навіть французи, говорили англійською. Таксі привозили їх просто з афінського летовища або з готелів. Усі були чемні, гарні, інтелігентні. Ось пара: обом близько п’ятдесяти, худорляві, мабуть, старші, ніж здаються, у світлому одязі з натуральних тканин — льон і бавовна; він грається самопискою, вона сидить, пряма й розслаблена, ніби саме релаксує за якоюсь особливою технікою. Далі — молода жінка з дещо склянистими від контактних лінз очима, шульга, занотовує щось у блокноті, пише великими круглястими літерами, на берегах малює вісімки. За нею — двоє ґеїв, порядних, доглянутих, в одного — кумедні окуляри а-ля Елтон Джон. Біля вікна — батько з донькою; вони підкреслюють це відразу при знайомстві, певно, чоловік боїться, що його звинуватять у зв’язку з неповнолітньою; дівчина завжди в чорному, поголена майже налисо, на її вустах — гарних, темних і повних — вираз набубнявілого роздратування. Ще одна пара, обоє сиві — це шведи; здається, іхтіологи. Це Карен запам’ятала зі списку слухачів лекцій, який вони отримали заздалегідь. Ці двоє — спокійні й дуже схожі одне на одного, але не так, як схожі між собою близнюки: над такою подібністю, як у них, потрібно тяжко працювати впродовж десятиліть подружнього життя. Кілька молодих людей: у цьому круїзі вони беруть участь уперше, ще не певні, чи це їхнє — уся та стародавня Греція. Може, варто було вивчати таємниці орхідей чи близькосхідні орнаменти зламу віків? Чи взагалі їм тут місце — на цьому кораблі, з цим старим чоловіком, який починає лекцію з цитрусових? Карен довго дивилася на світлошкірого руданя в мішкуватих, зсунутих на стегна джинсах, який замислено потирав кількаденний заріст. Мабуть, німець. Гарний німець. Було ще кільканадцять осіб, які мовчки й зосереджено спостерігали за промовцем.
Ось новий тип розуму, — міркувала собі Карен, — розуму, який не вірить книжковій мудрості, не вірить підручникам, посібникам, монографіям та енциклопедіям. Його стільки ґвалтували цим під час студій, що тепер воно все відгикується. Він розбещений легкістю, з якою все, навіть найскладнішу конструкцію, можна розкласти на першоелементи. Він звик доводити до абсурду кожну невиважену аргументацію, щоразу приймаючи цілком нову, модну в цьому сезоні мову, яка, наче остання модель складаного ножика, здатна зробити все зі всім: відкрити консерву, почистити рибу, розтлумачити роман і передбачити розвиток політичної ситуації в Центральній Африці. Це розум, звичний до ребусів, розум, який оперує відсиланнями й примітками, наче ножем і виделкою. Розум раціональний і дискурсивний, самотній і стерильний. Розум, який усвідомлює все, включно з тим, що сам небагато розуміє; а проте він швидкий і кмітливий, як електронний імпульс. Вільний від обмежень, він поєднує все зі всім, маючи переконання, що все вкупі щось означає, але ми не знаємо що.
Професор якраз узявся пристрасно пояснювати етимологію імені Посейдона, і Карен повернулася обличчям до моря.
Після кожної лекції він вимагав від неї підтвердження, що все минуло добре. Вже в каюті, коли вони переодягалися до вечері, Карен притулила його до себе. Його волосся ледь пахло шампунем з рум’янку. Вони готові до виходу: він — у легкій темній маринарці й з улюбленою старомодною хустинкою на шиї, вона — в зеленій шовковій сукенці. Дорогою до дверей вони зупинилися посеред каюти, повернувшись обличчям до вікон. Карен подала чоловікові його келих із вином, він відпив ковток і прошепотів кілька слів, далі занурив кінчики пальців у напій і побризкав ним по каюті, обережно, щоб не заляпати пухнастий кавовий килим. Краплі всочилися в темну оббивку фотеля, зникли поміж меблями — від них не буде й сліду. Карен зробила те саме.
Під час вечері за їхній столик, який вони ділили з капітаном, підсів той золотоволосий чоловік, — Карен помітила, що професора це не надто втішило. Але той виявився тактовним і приязним. Представився програмістом, сказав, що працює з комп’ютерами під самим полярним колом, у Берґені. Був норвежцем. У м’якому світлі ламп його шкіра, очі й тонка металева оправа окулярів здавалися зробленими з чистого золота. Біла лляна сорочка здавалася зайвою, прикриваючи його золотий торс.
Чоловікові йшлося про одне слово, яке професор ужив під час лекції, зрештою, детально його розтлумачивши.
— Контуїція, — відповів професор, старанно приховуючи роздратування, — це, як я казав, такий різновид бачення, який спонтанно виявляє присутність якоїсь вищої, надлюдської сили, якоїсь єдності, що вивищується над різноманіттям. Завтра я розвину цю тему, — додав професор із повним ротом.
— Так, — безпорадно сказав норвежець, — але що б це могло значити?
Запала мовчанка. Професор замислився, мабуть, гортаючи архіви своєї бездонної пам’яті, аж нарешті, допомагаючи собі рукою, яка описувала невеликі кола в повітрі, продекламував:
— Мусиш те все відкинути пріч, не дивитись, заплющити очі й немовби перемінити зір, пробудити інший, що ним володіє кожен, але мало хто послуговується.
Він так запишався собою, аж почервонів.
— Це Плотин.
Капітан зі знанням справи покивав головою, а потім підняв тост — адже то був їхній п’ятий спільний круїз:
— За маленьку круглу дату.
Дивно, але Карен у ту мить спало на думку, що той круїз — останній.
— За те, щоб ми зустрілися тут через рік, — уголос сказала вона.
Професор, пожвавившись, розповідав капітанові та руданеві, який назвався Оле, про свою наступну ідею.
— Подорож слідами Одіссея, — він витримав паузу, щоб співрозмовники встигли начудуватися його ідеєю. — Звісно, приблизна. Варто б подумати, як це можна зорганізувати.