Рівень моря піднімався невблаганно, хвилі заливали слова, поняття, спогади; гаснули вуличні світла, тріскали лампи, ставалися замикання в кабелях, уся мережа зв’язків перетворилася на мертву павутину — скалічену, глуху, як зіпсований телефон. Гаснули екрани. Нарешті цей повільний безмежний океан почав підступати під саму лікарню, цілі Афіни залила кров — з усіма тутешніми храмами, священними шляхами й гаями, з порожньою о цій порі агорою, з ясною статуєю богині та її оливковим деревцем.
Вона була біля нього, аж доки відімкнули вже не потрібну апаратуру і лагідні руки грецької медсестри одним рухом прикрили його обличчя простирадлом.
Потім приїхали його діти. Професорове тіло піддали кремації, а прах розвіяли над Егейським морем. Мабуть, такий похорон сподобався б йому найбільше.
Я є
Я стала зрілішою. Давніше, коли я прокидалася в чужих місцях, мені здавалося, ніби я вдома. І щойно потім я зауважувала незнайомі подробиці, не помічені звечора. Важкі готельні штори, велика коробка телевізора, моя валізка з виваленими тельбухами, старанно вкладені білі рушники. Нове місце мерехтіло за вікнами, запнуте чадрою, таємниче, переважно біло-кремове або жовтаве від вуличних ліхтарів.
Потім я ввійшла у фазу, яку психологи подорожі називають «не знаю, де я». Я прокидалася цілком дезорієнтована. Як алкоголік у запої, намагалася пригадати собі, що робила попереднього вечора, де була, якими шляхами мене носило, подробиця за подробицею відтворювала минуле, аби розшифрувати те, що відбувається тут і тепер. Що довше тривала ця спеціальна процедура, то сильнішою ставала паніка, виникало неприємне відчуття, схоже на хворобу внутрішнього вуха, яка викликає втрату рівноваги й нудоту. Де я, до дідька? Втім, деталі світу — милосердні. Вони врешті-решт виводили мене на правильний шлях. Я — в М. Я — в Б. Це — готель, а це — помешкання моєї подруги, кімната для гостей у сім’ї Н. Диван у знайомих.
Таке прокидання було наче штамп на квитку в дальшу дорогу.
Наступним і завершальним, як стверджують психологи подорожі, є третій етап. Це остаточна мета: куди б ми не рухалися, ми подорожуємо лише до неї. «Байдуже, де я». Не має значення, де я перебуваю. Я є.
Про виникнення видів
Ми є свідками появи на Землі нових істот, які вже підкорили всі континенти й більшість екологічних ніш. Вони стадні, переносяться вітром, легко долають великі відстані.
Зараз я бачу їх з вікна автобуса — цих повітряних медуз, цілі їх стада, які кочують пустелею. Окремі особини судомно тримаються мізерних пустельних рослинок і голосно тріпочуть на вітрі — може, вони так спілкуються.
Спеціалісти кажуть, що пластикові пакети — це нова форма існування, що вони повертають навспак споконвічні закони природи, адже складаються з самої лише поверхні, і ця внутрішня порожнеча, ця історична відмова від будь-якого вмісту дає їм несподівані еволюційні переваги. Вони мобільні й легкі, чіпкі ручки дозволяють їм хапатися за предмети або інших істот і таким чином розширювати свій ареал. Вони розмножилися на передмістях і сміттєзвалищах, а через кілька вітряних сезонів уже були на далекій провінції, серед глухих пустищ. Вони заволоділи величезними територіями — від перехресть великих автострад до далеких пляжів і приморських скель, від спорожнілих майданчиків перед супермаркетами аж до кістлявих гімалайських схилів. На перший погляд вони здаються тендітними й тонкими, але це ілюзія — вони довговічні, майже незнищенні, їхні легкі тіла розкладуться приблизно за триста років.
Ми ніколи не мали справи з такою агресивною формою життя. Дехто в метафізичному запалі твердить, що її природа — у захопленні континентів, у заволодінні світом; що вона є чистою формою, яка шукає свого змісту, але, щойно його здобувши, відчуває нудьгу й знову кидається за вітром. Що вона є таємничим спостерігачем, мандрівним оком, яке належить якомусь нереальному «там». Інші — ті, що міцніше стоять на землі, — вважають, що еволюція сьогодні є тріумфом форм скороминущих, які недовго заселяють землю, зате стають повсюдними.
Остаточний розклад руху
Метою цього паломництва є інший паломник; сьогодні він залитий у плексиглас або — як у сусідніх залах — підданий пластинації. Я мусила вистояти в черзі, аби подивитися на це, повільно сунучи разом з усіма вздовж гарно освітлених експонатів із підписами двома мовами. Розкладені перед нами, вони здавалися коштовним товаром, привезеним із-за моря й тепер виставленим на поживу очам.
Спочатку я розглядаю старанно законсервовані препарати у плексигласі: невеликі фрагменти тіла, така собі виставка шурупів, швів, сухожиль, зв’язок і суглобів — усіх тих дрібних і недооцінених частин тіла, про які ми зазвичай навіть не пам’ятаємо. Це добрий метод — ніякого доступу повітря, випаровування, небезпеки пошкоджень. Коли б вибухнула якась війна, ця щелепа, яка лежить зараз переді мною, мала б шанс уціліти — навіть під руїнами, в попелі. Коли б сталося виверження вулкана, потоп, зсув землі, майбутні археологи могли б тішитися цією знахідкою.
Але це лише початок. Паломники сунули мовчки, вервечкою, ті, що йшли позаду, легенько підштовхували передніх. Що тут? Що ми зараз побачимо? Яку частину тіла продемонструють нам управні пластинатори, спадкоємці бальзамістів, таксидермістів, анатомів та чинбарів?
Ось хребет, видобутий з тіла і вміщений до скляної шафи. Зберігаючи свою природну кривизну, він нагадував Чужого — пасажира, який подорожує в людському тілі до своєї мети, величезна стонога. Ґреґор Замза, складений з мацаків, нервових сплетінь, кісточок та судин. Перед ним хочеться змовити «Зі святими упокой», багато разів, аж поки хтось нарешті змилосердиться й дарує йому спокій на віки вічні.
Далі була вже ціла людина, тіло, кортить назвати його «корпусом»: поздовжньо розрізаний навпіл, він демонстрував заворожливий устрій внутрішніх органів. Особливо гарною була нирка — велетенське зерно бобу, священна насінина богині підземного світу.
Ще далі, в наступному залі — чоловіче тіло, худорляве, зі скісними очима, позбавлене повік і шкіри; воно показує нам, паломникам, де починаються й закінчуються м’язи. Ти знаєш, що м’язи завжди починаються ближче до центру тіла, а закінчуються на периферії? І що «dura mater» — це не екзотична порноакторка, а мозкова оболонка? І що м’язи скорочуються від точки свого початку до точки закінчення? І що найсильніший м’яз людського тіла — це язик?
Потім ми багато дізналися про роботу мозку й про те, що мигдалеподібне тіло відповідає за відчуття запаху, емоції, реакції боротьби та втечі. А гіпокамп, той морський коник, — за короткочасну пам’ять.
Натомість «septal area» — це невеличка ділянка мигдалеподібного тіла, яка регулює зв’язок між приємністю та залежністю. Про це варто знати, якщо доведеться стати до бою зі своєю шкідливою звичкою. Треба пам’ятати, кого молити про допомогу й підтримку.
Наступний експонат складався з мозку й периферійних нервів, старанно розкладених на білій площині. Цей червоний малюнок на білому тлі трохи скидався на мапу метрополітену: ось центральна станція, ось головна артерія, яка від неї відходить, далі відгалужуються інші лінії. Все досконало продумано.