Офіційною датою створення Української Центральної Ради (УЦР) вважається день 22 березня 1917 року, коли вона випустила свій перший документ, який дістав назву «Звернення до українського народу». У зверненні в чіткій формі було висловлено бажання створити автономну Українську республіку у федеративному союзі з Росією. В ці ж дні на політичний олімп України-Русі зійшов Михайло Сергійович Грушевський. На особистості першого голови Центральної Ради, якого зараз нерідко називають першим президентом України, хотілось би зупинитись дещо детальніше.
Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866 року в місті Хелм (тепер м. Хелм, Польща). Його батько був учителем місцевої греко-католицької гімназії, що, безумовно, вплинуло на майбутній вибір ученого. Юнацькі роки Грушевський провів на Кавказі, де навчався у Тифліській гімназії. З 1886-го по 1890 рік майбутній академік навчався на філологічному факультеті Київського університету. За свою студентську працю «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття» молодий науковець був відзначений керівництвом університету. Він отримав золоту медаль і був залишений працювати при університеті. Після цього Михайло Грушевський публікував статті в «Київській старовині», «Записках Наукового товариства імені Шевченка», видав два томи матеріалів в «Архіві південно-західної Росії» (частина VIII, т. I і II), працював над іншими історичними дослідженнями. Передмова до цих матеріалів склала магістерську дисертацію Грушевського, яка вийшла у Києві в 1894 році і мала назву «Барське староство». У 1906 році Харківський університет надав Грушевському ступінь почесного доктора російської історії. 1908 року, залишаючись і далі професором Львівського університету та головою «Наукового товариства», Грушевський виставив свою кандидатуру на кафедру в Київському університеті, але дістав відмову.
У 1914 році, після 20-річної роботи у Львівському університеті, він повертається до Києва, де керує діяльністю «Наукового товариства». У Київ Грушевський переносить і видання «Літературно-наукового вісника», що його раніше він випускав у Львові.
Слід зауважити, що влада Російської імперії ніколи не ставилася до майбутнього голови Української Центральної Ради надто прихильно. Молодий і талановитий історик, який піддавав сумніву загальноприйняту у Російській імперії академічну історіографію, викликав неодноразові нарікання з боку царської влади. В грудні 1914 року Грушевський навіть був заарештований за звинуваченням у шпигунстві на користь Австро-Угорщини. Після декількох місяців, проведених у в’язниці, Михайла Грушевського за наказом начальника Київського військового округу було вислано до Симбірська. Як зазначено у наказі російського чиновника: «на час військового стану місцевостей, з яких його вислано».
Під час перебування у засланні Михайло Грушевський продовжив наукову та літературну діяльність. У Симбірську він написав історичні драми «Хмельницький в Переяславі» і «Ярослав Осмомисл». Сюжетом останньої став запис в Іпатіївському літописі про вигнання в 1173 році галичанами князя Ярослава Осмомисла за одруження за живої княгині з дочкою «смерда».
14 березня Грушевський прибув до Києва. На початку квітня 1917 року відбувся Установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), одним із засновників якої був Грушевський. Як голова Центральної Ради Грушевський вів переговори з Тимчасовим урядом Росії про надання Україні прав широкої автономії. 25 листопада 1917 року за результатами загальних виборів Грушевський був обраний до Всеросійських установчих зборів по Київському округу № 1.
Але повернімося до роботи Центральної Ради. Ранком 3 березня 1917 року київська преса, припинивши нарешті розгублену мовчанку, повідомила своїх читачів про відмову імператора Миколи ІІ від престолу. У відповідь на це в Києві одразу ж почали створюватись нові революційні органи влади. Найавторитетнішим серед них була Рада об’єднаних громадських організацій на чолі з губернським комісаром М. Страдомським. З 5 березня на території України було практично ліквідовано органи царської адміністрації, а їхнє місце зайняли призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари. Перемога Лютневої революції відкрила українцям шлях до легалізації політичних партій, створення різноманітних громадських організацій, у тому числі й самостійницького спрямування. Як і в Петрограді, в Києві виникли Ради робітничих і солдатських депутатів, проте, слід зазначити, у нас ці Ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували, тому про двовладдя, як то було у Росії, говорити навряд чи доводиться. Разом з тим, демократизація суспільства, яка відбулась під впливом революційних змін, не могла не позначитися на українському національному русі, який досі придушувався найжорсткішими методами. Того ж 3 березня в клубі «Родина» Товариства українських поступовців зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Саме на цих зборах народилася ідея заснування Української Центральної Ради.