Слід сказати, що створення Центральної Ради від початку не було простим завданням. Гострі суперечки точилися навколо принципів її створення, завдань і програм, які новостворений орган управління мав на меті. Додавав гостроти суперечностям і той факт, що саме Товариство українських поступовців воліло стати центром єднання українських сил. На противагу поступовцям, молодше покоління, сповідуючи соціал-демократичні погляди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські політичні організації. Саме за таким принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Головою УЦР обрали Михайла Грушевського. Заступниками голови стали Ф. Крижановський, Д. Дорошенко і Д. Антонович. Крім того, було обрано секретаря та скарбничого Ради. Зауважимо, що спочатку Центральна Рада відігравала лише роль міської організації, дія якої головним чином поширювалась на Київ. Політична платформа її діяльності, як і сама ідея створення УНР, з’явилась дещо пізніше, що не завадило їй посісти важливе місце в українському політичному житті з перших днів після свого створення. Вже 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду «усіх прав, які тобі природно належать», хоча у заклику не йшлося ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих домаганнях.
Що стосується активності новоствореного органу управління, то слід сказати, що у перші місяці після своєї появи Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з лівофлангових гравців у громадсько-політичному житті України. Вона поступалась ініціативою російським політичним партіям і організаціям, і Михайло Грушевський вирішив змінити такий стан речей. Важливим кроком у цьому напрямі стало проведення у Києві 19 березня так званої української маніфестації. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, і, насамперед, ухвалу про автономію України в складі новітньої Росії.
Повністю підготувати проголошену на віче політичну програму Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Не буде помилкою стверджувати, що саме підготовка Конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з’їзди. Це зробили ТУП, Партія соціалістів-революціонерів та Соціал-демократична робітнича партія. На початку квітня, після багаторічної перерви, відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія, було створено Українську селянську спілку. Цікавим є той факт, що усі провідні політичні сили України продемонстрували згоду у програмних вимогах національно-територіальної автономії України, а також прихильність до ідей соціалізму. Уся ця робота, яка була безпосередньо пов’язана з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного конгресу, надавала йому гостроти та суспільного резонансу.
Конгрес відкрився 6 квітня у Києві в присутності дев’ятисот делегатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій. І це було справді унікальне явище. Вся попередня історія України від часів Гетьманщини Богдана Хмельницького не знала подібних з’їздів. Ліберально налаштована політична та літературна газета «Київська думка» назвала подію «українським патріотичним паломництвом», підкреслюючи важливість події для Києва і України в цілому. Робота Всеукраїнського національного конгресу зводилася головним чином до двох речей: обговорення різноманітних аспектів національно-територіальної автономії України і виборів нового складу Ради. Обидва завдання було вирішено найкращим чином. Делегати Конгресу підтвердили рішення про формування української автономії. Також було обрано новий склад УЦР. Михайло Грушевський зберіг за собою посаду голови Центральної Ради, а його заступниками стали видатний літератор і державний діяч Володимир Винниченко та політик і літературний критик Сергій Охріменко (Єфремов).